Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

з грудей вирвалося глухе ридання. Златка плакала вголос, не стримуючись. Арсен відчув, як по щоці покотилась тепла сльоза, але не смів підняти руку, щоб витерти її. Сафар–бей сидів блідий, закусивши губу. Він зібрав усі свої душевні сили, щоб не проявити, як він думав, легкодухості, однак і в його очах стояли сльози.

Анка заплющила очі і відкинулась на подушку. Дихала важко, уривчасто. З останніх сил стискувала синову руку. Боялася хоч на мить випустити її.

Відпочивши трохи, стрепенулася. Заговорила знову, тихо, але виразно.

— Ненку, сину… рідний мій… Я знаю, як тобі важко звикнути до думки, що я… твоя мати… Я розумію тебе… Ти — відламана гілка, яку вітер заніс далеко від дерева… Ти й не пам’ятаєш того дерева, на якому зріс… А я пам’ятаю… твій перший крик… Потім лепет… Бачу і досі твої веселі чорні оченята… густий кучерявий чубчик… Пам’ятаю кожний твій крок від першого дня і до тої ночі, коли… коли… Потім наступили важкі часи… багато років пошуків… надій і розчарувань… І весь той час ти жив у моєму серці поряд із Златкою… маленьким чорночубим хлопчиком… з трьома довгими шрамами на ручці… Тому я так легко впізнала тебе після довгої розлуки… Бо ти ж моя плоть… кров моя…

Вона судорожно стиснула Сафар–беєві пальці. Широко розплющеними очима дивилася на нього, мов хотіла навіки запам’ятати кожну рисочку. Потім перевела погляд на Младена.

— Младене, — прошепотіла зовсім тихо, ледь чутно: видно, кожне слово коштувало їй неймовірних зусиль. — Младене, поклади свою… руку… на руку… нашого Ненка… Отак… Арсене, Златко… ви теж…

Арсен і Златка підійшли до ліжка хворої, виконали її наказ.

— А тепер покляніться… покляніться… що ніхто з вас ніколи… не підніме один на одного… руки… хоча і доведеться бути в різних станах… Заклинаю вас!.. Не піднімайте зброї на мого сина!..

— Клянусь! — тихо проказав старий воєвода.

— Клянусь! — глухо озвався Арсен, і до його голосу прилучилося легке, мов зітхання вітерцю, Златчине: — Клянусь!

Запала тиша. Німа, тривожна.

— Ненко, а ти?..

— Клянусь! — промовив з натугою Сафар–бей і опустив очі.

Арсенові здавалося, що за все своє життя, сповнене тривог, смертей і незгод, він ніколи не переживав тяжчої хвилини, ніж ця. Важко йому було дивитися на цих людей, в сім’ю яких він увіходив, на їхні муки й страждання. Його огрубіле в боях і неволі серце мимоволі щеміло від болю, а очі зволожувалися слізьми.

Младен мужньо тамував ридання, що клекотіло глибоко в грудях. Всі поопускали голови. Одна Златка не приховувала сліз.

— Не плачте, — прошепотіла Анка. — Не треба… Ми ж усі разом… однією сім’єю… Я така щаслива…

Голос її раптом обірвався. Рука вислизнула з руки Сафар–бея і впала на білу вовняну ковдру.

На крик Златки в колибу почали заходити гайдуки.

7

Поховали Анку на другий день опівдні. Винесли в тисовій труні на било — найвищий гребінь гори, що здіймалася над Планиною.

Вітер ущух, і хмари розійшлися. Сяяло сліпуче сонце. В голубому небі стояла безмовна тиша, а в ній спокійно, урочисто пропливали ширококрилі чорні орли.

З гори було видно всю Планину: далекі шпилі, приметені сліпучо–білим снігом, глибокі темні ущелини, густо–зелені соснові та смерекові праліси там, де не ступала людська нога, голі похмурі бескиди.

— Звідси тобі, Анко, буде видно всю Болгарію, — сказав Младен, перший кидаючи в яму грудку землі. — Дивися на неї, орлице моя! Слухай спів весняного вітру над рідною Планиною, шум зелених лісів у міжгір’ях, клекіт чистоводих дзвінких потоків… А як сколихнеться Планина, здригнеться земля — знай: живий твій Мла–ден, живі твої ясні соколи–гайдуки! То вони з шаблями та самопалами в руках знову кинулись до бою за волю коханої Болгарії!.. Чи так я кажу, братове?..

— Так, так, воєводо! Так, батьку наш! — відгукнулись гайдуки.

— Ну, то й кінчайте! Хай спить вічним сном наша мати!

На шпилі швидко виріс могильний горбик. Гайдуки витягли з–за поясів пістолі — і гірську тишу сколихнув грім пострілів. Трохи постояли мовчки і почали поволі спускатися вниз.

— Тату, ходімо, — сказала Златка, торкнувши батька за рукав.

— Ідіть. Я прийду потім, — тихо відповів воєвода.

Він стояв простоволосий, без шапки. Дивився вдалину, де небо зливалося з горами. В сухих почервонілих очах не було сліз, тільки світилися важка туга та гострий біль.

Всі зрозуміли, що воєвода хоче зостатися наодинці з дорогою могилою.

Арсен обняв Златку за плечі й повів з гори. Коли відійшли до першого крутого спуску, оглянувся. На шпилі, крім воєводи, лишився також Сафар–бей. На тлі ясно–голубого неба різко окреслювалися дві темні нерухомі постаті…

Тільки перед вечором Младен і Сафар–бей спустилися з гори до стану. Ніхто не знав, що відбулося там між ними, про що вони говорили. Сафар–бей минув колиби, зійшов на кручу і мовчки сів на засніжений холодний камінь. Було щось сумне і болісне у виразі його блідого стомленого обличчя, в журно похилених плечах.

— Драгане, пошли людей — хай проведуть його до Сливена, — коротко наказав воєвода.

— А як же…

Драган хотів спитати, чи зав’язувати знову очі Сафар–беєві. Але промовчав. Щось невловиме в погляді, яким дивився воєвода на сина, стримало його. Та Младен зрозумів свого молодого друга.

— Ні, ні, пов’язки не треба! — сказав поспішно. — Не треба… Я вірю… Не посміє він привести яничарів на могилу матері своєї.

ФІРМАН

1

Гамід сидів у кімнаті Сафар–бея на пухкому міндері і з зловтіхою дивився на збасамужену батогами спину старого Станка, підвішеного за вивернуті руки до стелі. Насупроти завмерли в чеканні нового наказу яничари — Карамлик і велетень Абдагул.

— Ти вже старий, бай Станко, а поводишся, як нерозумний підліток. Ай–ай–ай! — промовив Гамід спокійно. — Твоя вперта мовчанка свідчить якраз не на твою користь. Невже ти хочеш, щоб ми переламали тобі ноги, вирвали язика і випекли очі? Не змушуй нас робити це. Скажи, де подівся Сафар–бей!

— Не знаю, ага, — прохрипів Станко.

— Але ж сліди ведуть на твоє подвір’я, мерзенний гяуре! Як же ти можеш не знати?

— Вдесяте вам кажу: Аллах свідок, я не знаю, де подівся Сафар–бей!

— Тоді скажи, де шукати Якуба. Адже ти не можеш заперечити, що знайомий з тим розбійником!

— Я вперше чую це ім’я.

— Не кажи дурниць! Якуб увечері зайшов до Сафар–бея з вулиці. Його бачив аскер Карамлик. Але він не виходив звідти. Отже, не важко здогадатися, якою дорогою розбійник чи