Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

руці, гайдуки догадалися, які почуття нуртують у серці їхнього ватажка. Рвучкий крижаний вітер розвіював його сивого чуба, кидав в обличчя колючим сніжком, та Младен ніби не помічав холоду. З кручі гостро вдивлявся вниз, на стежку, по якій наближався до нього син.

Нарешті вершники виринули з–за скелі, на якій сидів Яцько, і зупинилися перед колибами, звідки відкривався вид на глибоке міжгір’я, затягнуте сніговою імлою.

— Здравей, воєводо! Здравейте, другарі! — привітався Драган, сплигуючи з коня. — Какво правите?[103] Як Анка?

— Здравейте! Нетерпляче ждали вас! Їй погіршало! — Младен обняв кожного з прибулих і зупинився перед Сафар–беєм. Допоміг йому злізти з коня, зняв з очей пов’язку.

Запала глибока тиша. Всі затамували подих. Похмурі обвітрені обличчя гайдуків повернулися до яничарського аги. Суперечливі почуття клекотіли в серцях повстанців. Так ось який він, Сафар–бей, їхній найлютіший ворог! Молодий, ставний, дивно схожий на майку Анку, він довго призвичаювався до світла, озираючи жагучими чорними очима гайдуцький стан. Незважаючи на втому і хвилювання, що враз охопили його, він намагався триматися гордовито, не опускав очей під пронизливими поглядами гайдуків.

Впізнавши воєводу, застиг у напруженні.

— Здравей, сину! — тихо промовив Младен, пильно приглядаючись до обличчя яничарського чорбаджія.

Сафар–бей не витримав погляду воєводи. Опустив очі. Арсен, котрий стояв зовсім близько, міг би заприсягтися, що у нього затремтіли губи.

— Здравей, тату!

Великого зусилля, видно, коштували Сафар–беєві ці слова, бо голос його здригнувся і прозвучав хрипко.

Натовп сколихнувся, і легке, майже нечутне в пориві вітру зітхання пролинуло над ним. Старий Момчил крякнув, ніби у нього раптом задряпало в горлі. А Якуб відвернувся і мовчки витер з очей сльози, що затуманили його зір.

— Спасибі, сину, що приїхав. Ходімо до колиби, — сказав Младен. — Там твоя майка… Жде на тебе… О Боже, як довго вона тебе ждала, бідна!

Вони рушили до колиби. Гайдуки натовпом посунули за ними, але зупинилися перед дверима.

— Ми зараз там зайві, — промовив Якуб. — Хай самі…

Але натовп не розходився. Люди стояли на вітрі. Сніг танув на їхніх обличчях і стікав на мокрі кожушини. В каламутному небі жовтіла кругла пляма ледь помітного холодного сонця.

До колиби зайшли: воєвода, Сафар–бей і Арсен.

Тут горіла свічка, пахло воском і глицею. Анка лежала в кутку, на широкому дерев’яному ліжку. Її чорно–сріблясте волосся розсипалося по високо намощених подушках, а на блідих щоках палали два невеличкі, яскраво–хворобливі рум’янці. Очі блищали. Вона важко дихала.

Заплакана Златка сиділа на низенькому, наспіх збитому стільчику біля хворої, помішувала ложкою в дерев’яній чашці якесь питво.

Три чоловіки мовчки зупинилися посеред кімнати.

Анка враз напружилася, намагаючись підвестися, але підвестися не змогла. Тільки руки, що лежали поверх ковдри, злетіли вгору і затріпотіли, мов білокрилі птахи.

— Ненку! Сину мій! — прошепотіла схвильовано. — Це ти!.. Приїхав!.. Нарешті… Я так ждала тебе, коли б ти знав!.. Так ждала… Думала — не діждуся… Спасибі тобі, дорогий мій…

В її очах бриніли сльози. Їй важко було говорити.

— Анко, тобі не можна хвилюватись, — промовив тихо воєвода.

Але хвора махнула рукою:

— Нічого, Младене, коханий мій… Тепер це не страшно… Мій син зі мною! — І звернулася до Сафар–бея: — Ненку, сядь біля мене… біля своєї мами…

Сафар–бей поволі наблизився, сів на край ліжка. Анка жадібно схопила його руку — стиснула щосили своїми слабкими холодіючими пальцями.

— Це ти… мій маленький Ненко… Посидь, а я подивлюся на тебе… То нічого, що ти яничар… Не твоя в тому вина… Все одно… ти мій син… Ти віриш у це?

Сафар–бей кивнув головою:

— Вірю… Занадто багато доказів цьому.

— І ти не радий?

— Хіба це має значення? Діти не вибирають батьків, а приймають їх такими, якими вони є.

— Спасибі й за це… Ти вже почав, бачу, дещо розуміти… Та я не для того тебе кликала, щоб намовляти до чогось чи переконувати в чомусь… Ні, я просто хочу… надивитися на тебе. — Вона важко задихала й замовкла, пильно вдивляючись в нього своїми великими очима. — Посидь отак… А я дивитимусь… бо за життя не надивилась…

В колибі знову запала тиша.

Анка не зводила погляду з синового обличчя. Здавалося, вивчала кожну рисочку, кожну цятку на ньому. В її очах стояли сльози.

Воєвода, Златка й Арсен затамували подих. Кожен розумів, що вона прощається з сином. Назавжди. Навіки. і жодним порухом не хотіли порушити цього священнодійства.

Зрозумів це і Сафар–бей. Вірніше, відчув підсвідомо, бо, не без подиву, раптом помітив разючу схожість між собою і цією вмираючою жінкою. Так, безперечно, він її син! і знайшов її, щоб відразу ж утратити…

У нього здригнулися плечі, на очах заблищали сльози. Він обома руками стис її холодну руку. Хрипко вимовив:

— Майка… мама…

Анка стрепенулася:

— Ненку, любий мій… Нахилися до мене!..

Сафар–бей нахилився.

Вона погладила його по голові, мов маленького, притягла до себе — поцілувала в лоба.

— Нарешті… я знайшла тебе… Нарешті…

Воєвода, Златка і Арсен не приховували сліз. Але плакали мовчки, не порушуючи тиші, яка знову надовго запала в колибі.

Десь над дахом глухо шумів вітер. Потріскувала свічка. і з–за викладеної з дикого каміння лежанки, де малиново дотлівав жар, доносилося монотонне сюрчання цвіркуна.

Та ось хвора ворухнулася, перевела погляд з Сафар–бея на Звенигору.

— Арсене, підійди сюди! — прошепотіла.

Арсен підійшов до ліжка. Став поряд зі Златкою.

— Спасибі тобі, що привіз мені сина… Я така рада… — Голос Анки переривався. Їй важко було говорити, і Арсен зробив рух, ніби хотів спинити її мову, але вона заперечно похитала головою: — Ні, ні, дай мені сказати… У мене так мало часу… Ти дуже кохаєш Златку?

Запитання було несподіване, і Арсен збентежився. Потім по хвилі тихо, але твердо відповів:

— Дуже. — І глянув на дівчину. У неї загорілися рум’янцем щоки.

— А ти, доню?

— Я теж, — прошепотіла Златка.

Анка помовчала, пильно вдивляючись в зніяковіле обличчя дочки. А зібравшись з силами, заговорила знову:

— Дайте одне одному руки… От так… Колись я боялась, Арсене, що ти відбереш у мене дочку, яку я щойно віднайшла. А тепер сама вручаю тобі… Бережи її… Вона тут, у гайдуцькому стані, стала такою шибайголовою… Я рада за вас… Будьте щасливі!.. Младене, дорогий мій. — Вона подала йому вільну руку, і воєвода, ставши біля ліжка на коліна, припав до неї щокою. — Ось ми й зібрались… нарешті… всією родиною… Я така щаслива… мої діти зі мною…

У Младена здригнулися плечі,