Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 1

розбійники, викравши бюлюк–башу, залишили будинок. Тут не обійшлося без твоєї допомоги, старий собако!

— І все ж я не знаю ніякого Якуба, хай провалюся в пекло, якщо брешу!

Гамідові урвався терпець. Він вигукнув:

— Абдагуле, всип цьому ішакові ще! Може, тоді він стане розумніший і пригадає те, що з такою упертістю намагається забути!

Велетень Абдагул схопив болгарина за посивілий чуб, ударив у груди, жбурнув від себе. Знову засвистів батіг. Страшний біль спотворив обличчя старого.

— Нелюди! — прошепотів нещасний. — Сил більше немає терпіти…

Гамід подав знак припинити катування.

— Ну, говори!

— Дайте води.

Карамлик підніс до запечених, обкусаних губ катованого кухоль води. Старий жадібно припав до вінець. Втамувавши спрагу, деякий час мовчав. Затуманеним поглядом дивився на темне сите обличчя спагії.

— Я чекаю, — процідив Гамід. — Де подівся Сафар–бей?

Станко сплюнув з розбитого рота кров, заперечно хитнув головою. Обличчя його розпухло від побоїв, туго зв’язані руки задерев’яніли. Він втрачав останні сили. Коли б не вірьовка, якою його було підвішено до стелі, він упав би на підлогу, мов лантух.

— Я його і в вічі не бачив, ага.

— Брешеш! Ви викрали його з Якубом!

— Клянусь, я не маю честі бути знайомим ні з яким Якубом.

— Не велика честь бути знайомим з розбійником… Та все ж не крути: ти добре знаєш Якуба! Скажи — де він? Куди ви поділи Сафар–бея?

— Даремно ви катуєте мене, ага. Мені нічого не відомо ні про Сафар–бея, ні про Якуба.

Тиха, спокійна відповідь Станка вкрай розлютила Гаміда.

Проклятий гяур! В ньому тільки душа держиться, — а правди не каже! Але він розв’яже язика затятому гайдукові! Мусить розв’язати і допитатися, де подівся Сафар–бей, хоч би довелося закатувати не одного, а тисячу болгарських собак!.. На це у Гаміда були важливі причини.

Сьогодні вранці, повернувшись від бейлер–бея із Загори, він дізнався про таємниче зникнення Сафар–бея. Ця звістка приголомшила спагію. Незважаючи на те, що майже рік між ними існували напружені взаємини, навіть ворожнеча, Гамід не спускав ока з молодого аги і дуже турбувався, коли тому випадало стикатися з небезпекою. Це пояснювалось тим, що Гамід був дуже забобонний. Багато–багато років тому, коли він з викраденими дітьми воєводи Младена під’їжджав до Загори і, стомлений, сів обіч дороги спочити, до нього нечутно, як тінь, підійшла стара циганка. Її чорно–тьмяні очі вп’ялися в його обличчя.

— Позолоти руку, добрий ага, і я скажу все, що з тобою трапилося в твоєму житті, — прокаркала стара.

Гамід хотів прогнати її, але циганка відгадала його намір і вчепилася темними скоцюрбленими пальцями в рукав:

— Ага, не проганяй!.. Навколо тебе кров, багато крові. І чорні думи охмурюють твоє чоло. Тому я не говоритиму про минуле… Позолоти, красунчику, руку — і я розповім, що чекає на тебе в майбутньому. Ну, не пожалій для бідної циганки куруша…

Гамід завагався. Майбутнє лякало його. Навздогад сказані циганкою слова про кров влучили прямо в ціль. Може, й справді стара відьма прозирає майбутнє?

Він витягнув з кишені куруша. Циганка пожадливо схопила монету — засунула в складки рясного вбрання. Миттю розіклала карти.

— Ясне твоє майбутнє, добрий ага, — знову прокаркала вона. — Випадає тобі багатство в далекій дорозі. І честь, і шана. Тебе чекав грізний удар, але ти щасливо уникнув його. А ще ти маєш великий інтерес у дітях. Вони не кревні, не рідні тобі, ага, але дуже тісно зв’язані з твоєю долею. Настільки тісно, що я навіть боюся говорити…

— Говори, стара! — гаркнув стривожений Гамід.

— Позолоти руку, щасливчику!

Він кинув ще одного куруша. Циганка подивилася на нього тьмяним оком. Проскрипіла:

— Далеко стелеться твоя дорога, щасливчику. І весь час поряд з тобою по ній ідуть двоє. То вони відходять од тебе, то знову наближаються: дороги ваші перехрещуються, як зморшки на моїм обличчі. І що дивно: навіть твоя смерть залежить від смерті одного з них…

Гамід посірів. Голос його затремтів:

— Тих дітей?

— Тих, що супроводять тебе, ага.

Циганка зникла так же нечутно і непомітно, як і з’явилась. А Гамід ще довго сидів на теплій землі, вражений почутим. З острахом дивився на чорну ковдру, під якою лежали сповиті, вірніше, зв’язані діти воєводи. Тьфу, шайтан! Невже його доля відтепер залежить від долі цих гайдуцьких вишкребків? Невже, щоб продовжити своє життя, він мусить дбати і про них?

Слова циганки глибоко запали в серце Гаміда. Марновірний страх за своє життя довгі роки примушував його берегти Ненка і його сестричку, піклуватися про них і про їхнє майбутнє. Коли бейлер–бей, щоб завдати воєводі Младену нещадного удару, хотів стратити дітей, Гамід випросив для них помилування, а потім Ненка під ім’ям Сафар–бея віддав у яничарський корпус, а Златку тримав при собі разом зі своїми дітьми, давши їй ім’я Адіке.

Коли ж сьогодні дізнався, що Сафар–бей зник при загадкових обставинах, він негайно почав розшуки, які навели його на думку, що Сафар–бея викрадено. Де ж він подівся? Яка його доля? Чи живий він? На ці питання може дати відповідь тільки одна людина — Станко. До його двору ведуть сліди… Він, напевне, може також дати цікаві відомості і про Якуба, котрого Гамід не без підстав вважав своїм смертельним ворогом і котрого хотів би якомога швидше прибрати з дороги. Але клятий болгарин мовчить! Не хоче сказати правди! Ну, ні, він розв’яже йому язика!

Гамід сам схопив батога і почав шмагати Станка по руках, по обличчю, по спині.

— Ти признаєшся, гяурський собако! — хрипів спагія, вкладаючи в удари всю силу. — Заговориш нарешті!

— Я нічого не знаю, — простогнав Станко.

— Де Якуб? Куди ви поділи Сафар–бея?

— Я їх не бачив, ага. Бог — свідок.

Батіг засвистів знову. Гамід оскаженів. Навіть Абдагул і Карамлик відступили під стіну, боячись, що їх зачепить.

Несподівано рипнули двері — і на порозі з’явився Сафар–бей. Гамід застиг з піднятим угору батогом. В очах — і подив, і замішання, і радість, яку він не в силі був приховати.

— Що це все означає, Гамід–бею? — спитав Сафар–бей, зачиняючи за собою двері і здивовано оглядаючи свою розгромлену кімнату. — Салям!

Гамід дурнувато всміхнувся, простягнув до Сафар–бея руки, ніби чекав, що той кинеться в його обійми. Але Сафар–бей вдав, що не помічає пориву спагії..

— Так що тут коїться, Гамід–ага? — повторив він запитання.

Гамід кинув батога. Споважнів.

— Коли зникає з своєї кімнати яничарський бюлюк–баша, я мушу дізнатися, де він подівся.

— і тому ти шмагаєш цього нещасного?