Кайла Броді-Тернер - Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Лів стояла перед дзеркалом і відчувала, як сльози душать її. Вони стікали її скривленим від болю обличчям. Її відображення такої зламаної, нещасної і невдоволеної собою викликало огиду. Тремтячими пальцями, Лів намагалась просканувати кімнату, але жодних даних не з’являлось. Вона сподівалась якимось чином відкрити рамку дзеркала і побігти до дверей які помітила у відображенні. Бігти якомога далі від клятих дзеркал, аби не бачити себе такою страшною, змученою, нещасною. Бо її врода це частина її сили, її важливості, її цінності. Без неї досягнути і половину того, що вона мала було б значно складніше.
Дзеркало випромінювало слабке, пульсуюче сяйво. Ніби відчуваючи вагання Лів, її відображення мерехтіло, готове зникнути. Вона закричала і вдарила по склу мультиінструментом. Та нічого не сталось. Скло навіть не тріснуло.
–Я хочу піти звідси.– плакала вона, продовжуючи наносити удари.–Я ненавиджу себе такою. Я ненавиджу себе. Я – невдаха. Я програла. Навіть підвищення не змогла отримати, я…
Скарлет, взяла її за плечі і розвернула до себе.
–Заспокойся.
–Відвали!– вирвалась з її рук Лів і впала на підлогу.– Тебе я теж ненавиджу!
–Та мені начхати, Небраско. Сюди дивись. – вона підняла її підборіддя, вдивляючись у її очі.– Ти ніяка не невдаха. Якби була – не потрапила б до нашої вельмишановної п’ятірки. Якби ти була невдахою, ти не потрапила б до цієї клятої компанії, бо сюди обирали найкращих спеціалістів. Якби ти була невдахою, Лів, ти була б, як тобі подобається казати, «більш» щасливою, бо не висіла б зараз на волосині від смерті. Тож бути невдахою не так і погано, раджу зараз намотати свої шмарклі на рукав і стати нею. Бо нам час вибиратись. –вона хитнула головою.– Реально час.
Лів шмигнула носом і повільно піднялась. Вона стала перед дзеркалом, уникаючи погляду на себе заплакану у відображенні. Вона стисла в руках мультиінструмент, тоді замахнулась ще раз. Скарлет протягнула їй лопату.
–Краще цим. – порадила вона.
Лів поглянула на дівчину і перехопила телескопічну ручку, міцно стиснувши в долоні. А тоді замахнулась і вдарила лопатою прямо по склу.
Дзеркало розбилось і вони побігли до дверей, що майоріли десь в кінці кімнати, заманюючи зеленим написом. Лів штовхала ручку, але та не піддавалась. Вона приставила мультиінструмент, відскакувавши двері.
–Відійди-но.– гаркнула Скарлет і всадила лезо у проміжок між дверима і наличником, а тоді з усієї сили вдарила по ним ногою. Двері злетіли з петель і гучно впали на підлогу.–Ходімо. Я пам’ятаю цей коридор. Ми маємо бути поруч.
–Досі не можу повірити, що лопата у симуляції де повно дверей і замків згодилась більше за мультиінструмент.– здавленим голосом промовила Лів.
–Це була крута ідея, Небраско. Але часом тут підходить тільки груба сила. Ти розбираєшся з проблемою, а я частіше її руйную дощенту і збираю наново.–знизала плечима Скарлет і рушила вперед.
Лів йшла за нею, відчуваючи, як у голові пролітають спогади і слова. Все, що вона бачила, пусті ідеї, мрії та думки. Довбане визнання, якого їй не судилось отримати. Омріяний відпочинок, який вона сама не дозволяла собі брати останні два роки, щоб дослужитись до того клятого підвищення, якого так і не отримала. Слова Скарлет били боляче, але вона мала рацію. Дурнувате прагнення щось довести померлим батькам і собі самій. Нав’язлива думка, що ніхто ніколи не любитиме і не цінуватиме її без «медалей» без постійного підтвердження її цінності як працівника, як людини, як жінки. А те її бажання бути бездоганною? Починаючи від сукні, закінчуючи виразом обличчя і постановкою «робочим» боком до камери, на всіх корпоративних фото? Вона ховалась за гучне «я ідеальна», бо насправді була страшенно далекою від того ідеалу. І це нищило її, бо саме через це батьки ніколи не вважали її цінною. Дитиною, яку б вони могли полюбити, якщо не більше за брата, то хоча б так само.
–Так і є. –прошепотіла вона.– Я – найбільший твій провал, мамо. І мені дуже шкода.
А тоді вона заплакала.
–Де Лів?
–Плететься далі, забери її. Але не знущайся, чув, Харте? Вона геть розклеїлась.
Почулись кроки.
–Лів?!– крикнув Аарон підійшовши до неї.
Вона підняла на нього очі. Він мовчки розвів руки в сторони. Вона так само мовчки притулилась до його грудей. Він обійняв її, схиливши підборіддя на її маківку.
–Ну, нарешті!– зітхнув Патрик.–Я зібрав усіх, не можу повірити!
–Так, дайте хтось Патрику «ачівку» за збір недолугих учасників клубу.– закотила очі Скарлет.
Адам всміхнувся.
–Мушу визнати, вас дуже не вистачає.– підійшовши до Скарлет, сказав він.
–Еге ж, нема кому триндіти над вухом.– криво всміхнувся Аарон, повертаючись разом з Лів.
Скарлет кинула на нього виразний погляд, який змусив хлопця одразу нахмуритись.
–То куди далі, Патрику?–спитав Адам.
–Маємо трохи зачекати.– відповів він.
–Зачекати?–не зрозуміла Скарлет.
–Так. Ми з Аароном уже додали сценарій до команди, я запущу її як тільки продовжиться оригінальний сюжет.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер», після закриття браузера.