Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

любого свого дружину,

142 Й зубець, штовхнувши інші, їм велить

Свій виливати звук в «тінь-тінь» співливі,

Що може дух, мов соком плід, налить, —

145 Так видатне у славі справедливій

Це коло рушило, і з ним потік

За співом спів у зграйності, можливій

148 Лиш там, де радість не скінчиться ввік.

ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА

1 О смертних нерозважне метушіння!

Який нікчемний кожен силогізм,

Що відбирає в крил снагу кружіння!

4 Хто в право зануривсь, хто в «Афоризм»,

Хто – в вигоди церковної посади,

Хто в панство крізь насильство чи софізм,

7 Хто – у торгівлю, хто – в діла громади,

Хто ж – у розпусні втіхи виснажні,

А хто – у ледарстві шука розради,

10 Коли, чужий усій цій метушні,

В ті висі я піднявся з Беатріче,

Де шана готувалася мені.

13 Пропливши в небі коло таємниче

І повернувшись на свої місця,

Незрушні встали душі, ніби свічі.

16 І я почув, як мовить ясність ця,

І, мовлячи, ще більше заяскріла

Усмішкою і голосу, й лиця:

19 «Яснію я у променях світила

І, дивлячись в одвічний світ святий,

Ту бачу річ, що мисль твою збудила.

22 Ти сумніваєшся й бажаєш ти,

Щоб виклав я докладніше основу,

Якою міг би розум твій піти

25 Од слів: «Живитимуться всі», – і знову

Од дальших слів: «Не бачено таких», —

Тож сенсу слід цьому надати слову.

28 Небесний промисл, що в путях своїх

Керує світом з мудрістю, якої

Дно недоступне для створінь людських,

31 Послав обвінчаній, щоб у спокої

До вінчаного тернами чола

І щедрим струмом крові пресвятої

34 Вірніше і упевненіше йшла,

Двох вожаїв, які б шляхом незвичним

Вели її на визначні діла.

37 Один горів паланням серафичним,

А другий, невичерпний скарб наук,

Сіяв відбитком херувима вічним.

40 Скажу про одного, і правди звук

Обох торкне, бо йшли і той, і другий

На спільне кожен із своїх спонук.

43 Поміж Тупіно й річки, що з округи,

Де схил, Убальду любий, води ллє,

Зверта гора квітуча до яруги

46 І спеку, й холод на Перуджу шле

Крізь браму Сонця, ззаду ж слізьми сходять

Ночера й Гвальдо, нісши іго зле, —

49 Де шлях в долину подорожніх зводить,

Колись там сонце світові зійшло,

Як наше з Гангу нам щоранку сходить;

52 Щоб на ім’я назвати це село,

«Ашезі» – назва не була б в пригоді,

Сказати «Схід» до речі б тут було.

55 Не так ще довго сонце йшло на сході,

А силою незмірною землі

Багато в чому стало при нагоді.

58 Почав цей світоч ще в літа малі

Із батьком суд за жінку, що в печалі

Її в доми впускають крізь жалі.

61 Перед судом в єпископальнім залі

Й перед Отцем обітниці слова

Їй мовив, і любов зростала в палі.

64 В журбі за першим мужем удова

Жила понад тисячоліття з віком,

Аж поки з ним любов прийшла нова.

67 Байдуже, що безстрашно перед ликом

Того вона, як і Амікл, звелась,

Хто жах промчав над всесвітом великим.

70 Байдуже й те, що смілива вдалась

І, кинувши Марію у риданні,

Сама з Христом аж на хреста знялась.

73 Щоб не блукав ти з слів моїх в тумані,

Дізнайсь, що то з убогістю Франціск,

Та, певно, сам ти взнав, хто ці кохані.

76 Їх згоди й щастя їх осяйний блиск

Так на порив здивовання любовний

Збудив святими помислами тиск,

79 Що першим рушив сам Бернард шановний

Роззутий і чимдуж в життя нове

Спішився, бо, мовляв, забари повний.

82 О тайний скарбе, благо вік живе!

Роззувсь Егідій, і Сільвестр роззувся

За тим дружиною – дружина ж зве.

85 А батько й вчитель їх не похитнувся,

З владаркою, з сім’єю тих іде,

Хто мотузом смиренним перепнувся.

88 Він з того не спускає зір ніде,

Що він – дитина П’єтро Бернардоне,

Зневажувана за лице худе.

91 Кладе велично, мов король із трону,

Він перед Інокентієм статут,

І перший той дає закон загону.

94 Коли ж вбогеньких зріс чималий кут

У пастуха, чия бучна звитяга

У небі славиться – не тільки тут,

97 Прихильна духа вічного увага

Гонорієві ще один вінець

Дала оздобити чоло ватага.

100 Ждучи на мученицький рішенець,

Оголосив перед султаном пишним

Він про прихід Христа й його овець.

103 Але казання не було успішним,

І він вернувсь, робучий, в рідний дім,

Де мався урожай зрости розкішним.

106 Між Арно й Тібром на шпилі страшнім

Він у Христа останні взяв печаті,

Й вони два роки ятрились на нім.

109 Коли ж прикликав Бог в сади крислаті

Обранця, що в смиренності святій

На милості заслужував багаті,

112 Кохану в спадок братії своїй

Довірив він, щоб, наче неню діти,

Її гляділи та служили їй.

115 Лише із неї прагнула злетіти

У небеса його душа свята

І інших мар для тіла не творити.

118 Яка ж душа була, помисли, та

Вести з ним гідна морем величенним

Петрову барку з символом хреста.

121 Отцем у нас він був благословенним,

І всі, хто чинить так, як він велить,

Опікуються ділом преблаженним.

124 Його ж отара стала так воліть

Нового харчу, що порозбрідалась,

Урожаїв шукаючи й політь.

127 І чим вона охочіш відривалась

Від свого дому, тим частіш вона

Без молока у вимені верталась.

130 Лиш деякі, що пастка їм страшна,

Пригорнуться до пастуха; їх мало,

І обмаль