Аліг'єрі Данте - Божественна комедія

в думці чи в просторі є,

Створив так до ладу, що всі істоти

Вбачають в ньому торжество своє.

7 Зведи, читачу, зір свій на висоти,

Зі мною перехрестя досягни,

Де певний рух стрічає рух навпроти,

10 І ту майстерність споглядать почни,

Яку митець так гаряче плекає,

Що втуплює у неї зір ясний.

13 Поглянь, як звідти дуги випускає

Для осяйних планет похилий круг,

Що їх на допомогу світ гукає.

16 Якби планети йшли не в площі дуг, —

То сил у небі зникло б вщент немало,

А на землі загибло б все навкруг.

19 Якби кружіння їх не приставало

До сторчака, на волосинку хай, —

То ладу б в світі, вниз чи вверх, не стало.

22 Отож, читачу, з лави не вставай,

Посидь, помрій, на що я надивився,

І без утоми щастя зазнавай.

25 Я дав покорм, щоб ним ти наситився,

Мене ж поглинув той предмет цілком,

Письменником якого я зробився.

28 Природи величавий майордом,

Що сили неба в світ низводить нижчий

І доби лічить світляним перстом,

31 Із перехрестям, що списав я вище,

Кружляв по небу закрутом крутим,

Щораз, то все яскравіший та ближчий.

34 І я з ним був; як опинивсь на нім,

Я не помітив, як і не помітить

Хтось думки, поки не спахне в самім.

37 І в Беатріче – у тієї світить

Не благо, щось значніше в ясну мить.

Якої часові і не одмітить.

40 Як мають сяянням усі рясніть

У надрах сонця, – це я встиг відзначить, —

Коли не колір – світло їх різнить!

43 Ні хисту, ні знання, ні слів не стачить

Мені, щоб все належно повісти,

То просто вір і прагни сам побачить.

46 Уява ж нас не може занести

До тих висот, і є на це причина,

Бо глиб за сонцем для очей пустий.

49 Отак четверта блискотить родина

Високого Отця, що звіку слав

І шле із себе Духа й родить Сина.

52 І Беатріче почала: «Прослав,

Прослав же Сонце ангелів, що з його

Ти ласки шлях сюди живим прослав».

55 Не знало жодне серце ще такого

Святого захвату, й ніхто не був

У пориванні ще такім до Бога,

58 Як, слухаючи, зразу ж я відчув, —

Любов мене взяла всього без лишку,

І я про Беатріче позабув.

61 Вона ж, безгнівна, кинула усмішку,

І сміхотливий блиск її очей

Мою суцільну мисль дрібнив на кришку.

64 Уздрів я безліч сяйв, і натовп цей

Робив з нас центр, а сам – на взір корони,

Вів пісню ще ніжнішу за лице.

67 Так пояс із сріблястої запони,

Коли густіє пара в небесах,

Вдягає чарівна дочка Латони.

70 В палаці вишньому, де йшов мій шлях,

Без ліку самоцвітів є коштовних,

Яких із царства не знести в руках.

73 Таким було й співання сяйв чудовних,

Кому ж даровано без крил серця,

Речей ждуть од німого велемовних.

76 Співаючи, яріючі сонця

Промчали тричі вкруг, подібно зорям

Круг осі, ближчим до її кінця,

79 Й спинились, як, віддавшись танцям скорим,

Жінки безмовно мить якусь стоять,

Аж поки пісня знов поллється хором, —

82 Одне з них почало: «Як благодать,

Котрої промінь полум’ям одводить

Любов правдиву, щоб улад зростать

85 Із нею люблячи, в тобі так сходить,

Що на висоти сходами веде,

Якими йде наверх, хто вниз низходить, —

88 То хто б вина свого не дав ніде

Тобі, той од натури був би вільний,

Як річка та, що не до моря йде.

91 Які складають квіти цей начільний

Вінок – спитаєш зараз ти мене —

Тій, що звела тебе в палац весільний?

94 От я – в отарі був ягня дрібне,

Що Домінік вів шляхом, де невинно

Живитимуться всі, хто не схибне.

97 Цей, справа, брат і вчитель воєдино

Для мене був; Альберт з Колоньї він

Ім’я носив, а я – Фома з Аквіно.

100 А хочеш упізнати весь загін,

За розповіддю стеж очима стишка,

Йдучи разком блаженних намистин.

103 Ось світить Граціанова усмішка;

Він присвятив життя обом правам,

І просто в Рай звела його доріжка.

106 А цей, що сяє в нашім хорі там,

Був тим Петром, який, мов удовиця,

Свій скарб увесь пожертвував на храм.

109 З нас найгарніше п’ятий промениться

В любові, і юрба людських сердець

Вгорі на нього мріє подивиться.

112 В високий ум таку глибінь Творець

Вклав знань, що в разі правду правда каже,

Не бачено таких, як цей мудрець.

115 А з ним своє палання світоч в’яже,

Що досконально за життя дізнавсь

Природу й службу Богової стражі.

118 Блаженний вогник ще один снувавсь:

Поборник християнських тих історій,

Яких сам Августин пізніш навчавсь.

121 А зараз думкою проглянь в просторі,

Від сяйва в сяєво, хвалам услід,

І в восьмому уздриш великі зорі.

124 Радіючи на благ найменший слід,

Душа свята облуду в світі злому

Всім розкрива, хто терпить тьму обид.

127 Бо тіло, що її немає в ньому,

Лежить в Чельдавро, мученицька ж тінь

Блаженствує в спокої неземному.

130 Очима стрінься ще в вінку світінь

Із Ізідором, Бедою, Рішаром,

Який над людством став після видінь.

133 А цей, мені сусіда ясним жаром,

Той сяйний дух, який в думках тяжких

Вважав був смерть занадто пізнім даром,

136 Сігером звавсь – на лекціях своїх

В Кутку Солом’янім він без упину

Доводив істини в словах їдких».

139 Коли годинник будить у хвилину,

Коли дружина Божа йде хвалить

Щоранку