Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

зрадницею і звільнила Шерму з боксу, що правив за табірну в’язницю. Вольск щасливо проспав завершення тунелю й досі вважав, що бур досягне порталу лише за півдоби. При зустрічі зі своєю колишньою коханкою він мав повідомити їй, що бурові роботи йдуть до звершення, хоча насправді Сайкс вже кілька годин ховалася за крижаною стіною у ста метрах від порталу.

Вона передбачала, що Шерма, так чи інакше, спробує відкрити «кротову нору» поміж Брамою і головною ворожою базою. В цей момент Сайкс планувала відправити запрос на комунікатор Еарлана ІІІ. Вже за чверть секунди торпеда мала стрибнути до Брами, врізатися в крижаний панцир планети та підірвати тератронну бомбу максимально близько від «зоряної брами». Фізики переконали Преподобну, що нищівна енергія вибуху рушить через відкриту «нору» до того місця, де ховається ворог і гарантовано випалить все, що знаходитиметься у радіусі тисяч кілометрів від тамтешнього порталу.

Єдиним недоліком плану була гарантована загибель Брами та всіх, хто на ній знаходився, включно з самою Сайкс. Але у тій безкінечній війні, яку знов розморозили прибічники Темного, такі втрати не вважалися критичними.

Але тепер їй здавалося, що Шерма знайшла спосіб уникнути пастки. Впевненості у цьому ще не було, але інтуїція Знаючої випереджувала аналітичний поступ. Для тривоги виявилось достатньо одного лише безкрайнього тупого спокою, що певної миті запанував навколо Преподобної.

А ще була вісточка від іншої Знаючої.

Тарасваті, котру важко поранили, але не вбили, надіслала до Сайкс уривчасті образи. Преподобна побачила чужий апарат, доправлений на Браму, та дію «коси смерті». Це дозволило Сайкс попередити Вольска про небезпеку. За деякий час скалічена піфійка повідомила, що Шерма разом з археологом чаклують біля ворожого апарата.

Як саме, Тарасваті роздивитися не вийшло.

Сайкс ввімкнула прожектор, закріплений на шоломі і вийшла зі своєї схованки. Преподобна втратила впевненість. Тепер їй здавалося: вона зробила помилку, повідомивши Вольску, що їй відомо про загибель половини десанту. Шерма, радше за все, передбачила пастку і навмисно не йде до тунелю. Тепер клонка чекатиме, поки у Сайкс не вичерпаються запаси енергії і повітря.

Крок за кроком Сайкс наблизилася до порталу. Ще ніколи вона не бачила «зоряної брами» таких циклопічних розмірів. Ті руїни, які збереглися на Проксімі-В, Кідронії та на самій Піфії, не йшли у жодне порівняння з аркою, що підносилася до самого печерного склепіння за півсотні кроків від Преподобної. На її волокнуватій поверхні залишилися подряпини від руху льодових плит та проривів підлідного океану. Подекуди на тій поверхні їжачилися потворні неорганічні наростні. У тому видінні, яке транслювала для членів експедиції Ка’ха, арка здавалася не такою стомленою, а кришталеву сферу не вкривали пласти закам’янілого бруду.

Їй здавалося, що вона чогось недобачає, чогось важливого і, можливо, очевидного.

«Де я помилилася у розрахунках? — мордувала вона себе. — Де слабка ланка? Вона десь є. Вона мусить бути. Вона, як завжди, у чомусь, що здається явним і зрозумілим. Наприклад, у припущенні, що цей портал є ключовим для ворога. Що Шерма спробує скористатися ним для втечі на ворожу базу. А якщо все не так?».

Преподобна рушила до арки, розкриваючи свої відчуття назустріч споруді. Наче потужний локатор, фронтальна частина її свідомості намацала незримі структури, сплетіння тонких енергій та ще тоньших напружень у кристалічному моноліті. Сайкс намагалася відчути присутність або ж сліди присутності живих створінь, що могли спати за кристалічною бронею, пробувала спровокувати на відгук залишки древніх енергій. Вона зондувала портал у різних ESP-діапазонах і завмирала, прислухаючись до відлуння своїх викликів.

Але не почула нічого.

Павутиння кристалічних струн вібрувало у відповідь на її зусилля, але ця вібрація линула в порожнечу, обриваючись там, де її мала підхопити, продовжити і віддзеркалити органічна структура.

Темне громаддя перед нею було мертвішим за навколишню кригу. Принаймні за кригою відчувалося дихання чорного океану, у якому жили химерні і хижі створіння, що вже багато епох не бачили світла. А вросла у скелю арка не відзивалася навіть тим тихеньким дзвенінням, яке супроводжує присутність найлегших слідів органіки.

Хтось вихолостив цю «зоряну браму», зрозуміла Сайкс. З неї вилучили колонію мафеді, залишивши мертву оболонку.

Розуміння штовхнуло її до дії. Преподобна відправила ментальній сигнал Ка’сі.

Ґ’ормітка відповіла цілим спектром образів, над якими панували розгублення та смуток за загиблими сестрами. У трансльоване Знаюча вклала свій досвід, свої знахідки і здогадки щодо сповідників Темного. Там чаїлися в темряві споруди з дивною геометрією, чорніли подібні до провалів брами, повзали і літали породження нелюдської механіки. Одна з тих картин змусила розум Сайкс зіщулитися від недоброї здогадки. Це було видіння маленького порталу, що мчав крізь космічне безмежжя. Він мав лише віддалену подібність з аркою, проте Сайкс не мала сумніву — це саме портал, а не щось інше.

«Недарма Шерма чаклує над «зондом», — сказала собі Преподобна. — Там не лише зброя з древнього арсеналу, там портал, там живі мафеді… Та, що стоїть на краю. Вона знову мене здурила. Ні, не вона. Я сама дурила себе, а вона цим лише користалася».

І Сайкс, не гаючи ані секунди, побігла до гирла тунелю, підсвіченого автоматикою капсули-«боба».

— Тепер чекатимемо на пробудження наших маленьких слизьких друзів, — перейшла з телепатії на голосовий зв’язок Шерма.

— Довго?

— Може, годину, а може, й менше.

— А потім ти пірнеш на Темні шляхи?

Шерма кивнула.

— Тобі страшно?

— А ти як думаєш?

— Але ж ти інакше не можеш, — напівствердив-напівзапитав Вольск. — Авжеж.

Йому здалося, що крізь шолом він бачить сумну посмішку клонки. Він вже бачив таку на закинутій базі в Секторі Кастора.

— Ти ж розумієш, — сказала Шерма, — що мене створено для цієї миті. Більше того, в мені живуть гени тих, хто стояв на краю десять тисяч років тому і сто тисяч років тому. Їх багато, дуже багато. Чоловіки, жінки. Сильні, видатні, відібрані генетичною селекцією. Прокляті. Приречені мріяти про день помсти, якого їм не побачити. Деякі імена я знаю, але більшість… Вони всі, один за одним, немов ланцюг, що тягнеться в минуле, до забуття. Але забути не можна. Я — гостряк, кінчик леза довгого-предовгого спису, держално якого губиться у темряві часів. Твої земні предки ще не навчилися запалювати ватри і загортатися в шкури, коли месники вже почали працювати над формою, котра тобі так сподобалася. Почали проектувати тіло, яке ти знаєш, і заточувати суть, тобі не відому.

— Магонійці?

— Ті з них, котрі відреклися від Жовтих.

— Зрадники?

— Вірні. Ті, які не вибачили зради.

— Ти все повертаєш навпаки.

— Я хочу, щоби ти уявив. Навіть не зрозумів, бо це неможливо, а лише уявив. Так от, уяви собі магонійців-відступників, які з покоління в покоління готували звільнення бога-месника, бога-відкупителя. Тих,