Володимир Лвович Ешкін - Гойдалка, Володимир Лвович Ешкін

які народжувалися, зростали, старіли і вмирали у тісних приміщеннях на пустельних планетах, у кабінах зорельотів, що стартували, не сподіваючись досягнути мети, у глибинних печерах, де вони роками, десятиліттями не бачили денного світла. Уяви собі тих, які два століття вирощували матку ґиргів у підземному місті. Тих, хто готував для неї основне та резервні гнізда, хто крок за кроком відновлював мережу порталів. Уяви тих, хто заходив до тих порталів й не виходив ніде, залишившись назавжди у тому, що не має ані назви, ані визначення. Я не людина, Алексе, я жива мрія мільйонів мучеників і страждальців, котрі вклали в мене свої життя і життя своїх нащадків, які інвестували в мене ресурси кількох цивілізацій. І як я можу тепер не виконати їхнього заповіту, як я можу відступити або помилитися за якусь годину до виповнення плану довжиною у сто тисяч років?

— Той мстивий бог того вартує?

— Одна з твоїх добрих знайомих полюбляє Таро. Там серед карт є одна, називається «Колесо Фортуни». Вона символізує вічну плинність. Одні боги залишають арену часів, заходять за обрій, інші виступають з-за протилежного. Ми не керуємо цими змінами, ми всі приречені грати свої ролі.

— Ми маємо вибір.

— Й часто тобі дозволяли вибирати?

— Іноді не питав дозволу.

— І все одно опинявся там, куди котилося Колесо.

— Шермо, мені до одного місця усі колеса і всі ролі. Я ще раз тебе запитую: той Темний вартує принесених йому жертв? Він дійсно Спаситель, чи лише примара для збереження необхідного градусу фанатизму?

— Ти здивуєшся, Алексе, але менш за все я думаю про нього. Я намагалася пояснити це Відморозкові. І старий, здається, мене зрозумів. Мені б хотілося, щоб зрозумів… Його ніхто не бачив вже багато епох, і свідчення про нього непевні.

— Так, може, не варто… Може, він — монстр.

— Я ж пояснюю: це не важливо. Мені важливе виконання плану. Це подібно до того, як людське тіло прагне іншого тіла, не думаючи про дитину, яка стане наслідком їхнього єднання. Це різні історії, Алексе. Початок його історії буде закінченням історії Шерми Шайнар. Я відкрию нову еру Галактики, але навряд чи побачу хоча б перші її секунди.

— …?

— Він там безплотний. Йому буде потрібне тіло. Тому дівчину Шерму буде виселено з цієї форми, — вона похлопала себе по стегнах. — Таким було пророцтво всевидячої істоти з планети Лу, і ось воно виконується.

— Я ненавиджу його.

— Твоя ненависть безглузда, Алексе. Ти закоханий в тимчасову форму, у субстанцію, в гусінь, з якої ось-ось вилетить метелик. Думай про те, що тобі випало стати свідком народження цілої ери.

— Мені начхати на цю еру. На всі ери, на всі пророцтва і на всіх богів. Я хочу бути з тобою.

— Бідний, бідний хлопчику, ти мені теж подобаєшся, — рука Шерми ковзнула його шоломом. — Здається, слизнячки прокинулися раніше, аніж я думала. Починаємо. Старий світ закінчується не громом, а схлипом закоханого. Все, як і передбачалося.

24

Храм життя (Лабіринт Анволі),

планета Фаренго (9КВ97:2),

система зірки Таліс.

5 огеста 417 року Ери Відновлення.

Ніздрі Мулан тремтіли від якогось особливого, невідомого їй до того збудження. Некрополь струшували каскадні потоки енергії, які оточили портал не лише синім сяйвом, але й невидимим для простих смертних клубком силових вихорів. Частина з них люто вирувала за межами чотиривимірного простору, але гравітаційний вітерець просочувався крізь кордони вимірів. Будівничі Лабіринту передбачили прориви з Темних шляхів і заклали до його конструкції цілу систему розвантажувальних енергопроводів, але вихори, що їх Знаюча бачила як чорториї кошлатого мороку, вихлюпувались за межі спіральних пасток та призматичних комор, сповзали гранітними стінами до обвідних галерей, змушували мільйонотонний некрополь здригатися і вібрувати.

А ще вона відчувала істот, які давно залишили підкорений часові рівень буття. На відміну від кошлатих торнадо, підсвідомість Мулан не наділила ті істоти зримими образами, але відзначила їхню присутність імпульсами легкого запамарочення. Цих незримих свідків було багато, і вони не раділи тому що відбувалося.

Мулан не відала, звідки прийшло таке знання, але могла заприсягтися, що мешканці Темних шляхів стурбовані. Що їх притягнула до Храму та незбагненна сила, котра від початку часів прагне засвідчити несподіваний злам послідовності. Знаюча припустила, що Р’аавал та її помічниці також відчувають настрій вищих свідків і здивувалася їхній рішучості.

Процесія ящерів якраз заходила до некрополя, сині відблиски мандрували вигинами високих святкових мітр, що їх рептилоїди надягнули на шоломи. В цих пишних прикрасах вони нагадували зооморфні зображення давньоєгипетських божеств.

«Преподобна Р’аавал схожа на бога-крокодила, — вирішила Мулан. — Як там його називали? Себех, Сепек?»

— Тут небезпечно, — повідомила вона своїм супутникам.

— Може вибухнути? — поцікавився Марков, не відриваючи погляду від лазурового сяйва.

— І вибухнути також.

— Чого ж ми тоді сюди приперлися? — гмикнув Гумм.

— Якщо воно вибухне, то знесе півпланети, все одно не сховатися.

— А ось і моя конвойована, — Марков нахилився над балюстрадою, аби краще роздивитися Фатіму Ферфакс, котру четвірка ящерів підводила до «зоряної брами».

Донька судді йшла наче у трансі, повільно переступаючи ногами, які здалися Маркову потворно розпухлими. Процесія рухалася нижньою галереєю, поліцейський бачив переважно голену голову Фатіми, що під світлом порталу відливала блакиттю, її ноги та плечі, обтягнені темною матерією. Наче задля контрасту, ящери одягнули сліпучо-срібні скафандри. В цій ході було щось моторошно-урочисте.

«Бідна дівчина, вони перетворили її на зомбі», — у душі генерала ворухнулося співчуття.

Але за мить він вже думав про те, що все ж таки виконав наказ імператора, і тепер небезпечну реліквію відправлять туди, де до неї