Лана Рум - Коли цвітуть каштани, Лана Рум

– Яких відвідувачів?

– Тих непроханих гостей, що бувало стовбичили за вашими спинами, спостерігаючи, як ви малюєте. Натомість ви, мої юні художники і художниці, по вуха занурені у роботу, нічого й нікого не помічали.

– Так… Коли ми вибиралися на етюди, на нас часто витріщалися.

– Ні, ні. Не те. То були лише випадкові перехожі. А я говорю про справжніх шанувальників краси, які приходили навмисно, – загадково прошепотіла мадам Аврелія, знов примруживши очі від відомого лише їй задоволення.

– Ви маєте на увазі тих чоловіків, що заглядалися на натурниць? – припустила Селена.

– Знов не вгадали, моя чарівна граціє. Тих пустопорожніх роззяв, які, наче діти, потайки заглядали у шпарину, щоб побачити роздягнених дівчат, я б не запам’ятала. Мою увагу привернув зовсім інший індивідуум.

– Який же?

– Той, який дивився не на людину, що позує для майбутньої картини, а на автора, який її створює. Той, якого цікавить не оголене тіло випадкової моделі, а душа справжнього художника, його непересічний талант, який щомиті зростає і розкривається. І тоді він починає сприймати світ очима митця, зчитувати з полотна його почуття та фантазії.

Селена здивовано підняла брови, давши зрозуміти співбесідниці, що не зовсім розуміє хід її філософських думок, а радше, взагалі не розуміє.

– Ну добре, добре, – поблажливо усміхнулася мадам Аврелія. – Не буду більше вас бентежити і все розкажу. Якось навесні я проводила з вами, своїми учнями, чергове заняття, і ми розташувалися колом у відкритому мальовничому дворику інституту. Проходячи повз, туди зазирнули двоє молодиків. Одного з них я вже бачила раніше, він працював у нас, здається, прибиральником, проте інший був мені не знайомий. Так от. Йдучи, вони жваво щось обговорювали, а потім зненацька зупинилися, заворожені тією життєвою картиною, що постала перед ними. Тільки якщо перший юнак жадібно свердлив очима пишні й ласі форми юної натурниці, яка спочивала на імпровізованому ложі, сором’язливо прикриваючись віялом (вибачте мені за такі подробиці), то другий не зводив погляду з вас.

– З мене??

– Так, моя музо, з вас.

– Але чому?

– Я тоді теж задалася тим самим питанням, – продовжила Мадам. – Я було подумала, що це ваш знайомий, а потім збагнула: він вдивлявся у ваше обличчя, натхненне і зосереджене, він спостерігав за вашими жестами, чіткими і вправними, за тим, як плавно і впевнено рухався пензлик, який ви тримали у руці, і тоді він несвідомо почав перейматися вашим настроєм, вашим неспокоєм, вашою жагою до пошуку досконалості. Ви лише один раз відвернулися від мольберту, щоб спитати у мене якоїсь поради, і тоді ваші з ним погляди зустрілися. Від цього ви зніяковіли.

– Так, я пригадую щось невиразне, швидкоплинне… Нічого такого конкретного. Лише ефемерний образ, а от обличчя – на жаль, ні, – щосили намагалась напружити пам’ять Селена.

– Ще б пак! Адже вам завадило сонце! – патетично і пристрасно вимовила жінка, сплеснувши руками.

– Сонце?

– Так. Вочевидь, почувши ваші молитви, воно визирнуло з-за хмар і засліпило вам очі. Тож ви зіщулились і одразу відвернулися.

Того вечора їхня приязна розмова зрештою звелася нанівець, однак невинні спогади мадам Аврелії заінтригували Селену, і ніяк не йшли в неї з думки.