Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

Двері до Давора відчинила не стукаючи в них.

- І яка це тварюка входить… - Дрин завмер на півслові, коли повернувся до мене у своєму скрипучому кріслі.

Давор жестом запросив мене увійти. Я не забарилася і сіла у вільне крісло.

- Ходячі неприємності. - кинув мені Дрин. - Ти її не звільнив ще?

- А ти вже маєш для неї місце? - усміхнувся Давор.

- Може, й маю. - почухав підборіддя співрозмовник. - Ти виконала завдання Відьом? Ну ж бо? Чого мовчиш?

Я підняла одну брову і подивилася спочатку на Дрина, потім на Давора.

- Ти думала, ми не знаємо? Хе-хе-хе. Кхе-кхе-кхе. - закашлявся худий стирбуватий Дрин.

- Так, Відьми. - зітхнув Давор. - Заходила Ревей. Заплатила… добровільний внесок в Артіль.

- За що? - вперше подала я голос.

- За те, щоб мати право найняти тебе, дуриндо. - заскрипів Дрин. - Ти тепер важливе пташенятко. Але з нашим клеймом. Твої замовлення тільки через нас. Ну… з деякими виключеннями.

- Для Відьом.

- Для цих с… так, для Відьом. - кивнув Дрин. - Грошей тобі не дамо! Ти своє від них отримаєш. То наші.

І він наче рукою почав загрібати невидимі скарби. Гріб під себе уявний капітал. Я зітхнула. Невже в старості і я такою стану.

- Чого вирячилася, у Ревей твої гроші. - колючим голосом пропищав Дрин.

- Мені потрібно зв’язатися з лідером. Негайно. - не звернула я уваги на сварливого дідугана поруч.

- Залиш повідомлення, я знайду спосіб передати. - запевнив мене Давор.

- Ні. - я похитала головою у різні боки. - Зустріч. Негайно.

Звідки я знала, що Давору під силу звести мене з тим лідером? Ну, тут все просто. Артіль має вплив на лідерів. Звідки ж ще брати інформацію про різні темні справи багатіїв? Напевно, Давор особисто знав половину лідерів Ксерону. А Дред не простий лідер. Ласий шматочок для будь-якого відділення Артілі.

- Мені потрібен Дред. Тільки він. Зустріч із ним і вона повинна початися п’ять хвилин тому.

Давор потер підборіддя. Звичайно, ім’я йому було знайомим. Він перебирав у голові різні варіанти.

- Вони не зустрічаються серед білого дня.

- Зі мною зустрінеться. - заперечила я.

- Не хочеться тебе ображати, але зустріч із ним влетить тобі в копієчку. - Дрин вставив свої п’ять копійок, але Давор підібгав губи і кивнув пару разів.

- Отримаєте свою частку, якщо я виконаю завдання.

- Ха! Може, ти здохнеш до того часу. - обнадійливим тоном звернувся до мене Дрин.

- Тоді забереш мою зброю. Сабазадонець з радістю її купить. - я дивилася в очі Давору, а потім перевела погляд вправо. - А ти можеш взяти мої чоботи. Хоч одна модна річ повинна ж бути у твоєму гардеробі?

За десять хвилин я йшла за провідником. Трималася на відстані кількох кроків. Вулиці пролітали одна за одною. Ми зайшли у спокійне місце. Звичайний будинок, в якому здаються помешкання. Провідник зупинився, обернувся до мене. Показав спочатку два пальці, потім три. Другий поверх, третя кімната. Я кивнула.

Двері мені відчинили не відразу. Навіть не запитали, хто прийшов. Дред просто відчинив їх і все.

- О! - зрадів він. - Ти ще жива?! Оце так несподіванка. Я гадав тебе ще там вип’ють ті тварюки. Ще хвилювався, що з тебе крові буде мало і вони за мною поженуться. - він усміхався на все лице.

- До речі, про них. - я протислася повз Дреда у його кімнату. - Мені потрібно поговорити з Маріен.

- Тихіше, тихіше. - шикнув на мене лідер-астактид. - Зовсім того? Приходь завтра. Ввечері. Подивимося, чи зможу я її привести.

- Ні, Дреде, ти не зрозумів. Мені потрібно поговорити з нею негайно. - я стояла на своєму.

Він похитав головою і розвів руки в різні сторони.

Я повернулася до дверей:

- Треба було самій тікати. Я ж могла. Вбила б тебе на тій арені, або ще краще — віддала б їм на поталу. - повернула голову у бік лідера. - Коротка пам’ять — то напевно професійне захворювання. Бувай, Дреде.

- От, Мелек тебе забирай! - вилаявся Дред. - Вона мене по голівці за це не погладить. Серед білого дня? Почекати не могла… Сядь он на той стілець. І сиди тут. Не виходь, зрозуміло?

Я виконала його прохання. У мене була приблизно година на роздуми. І я ще раз обдумала свій план. Простенький. Я такі люблю. Чим план простіший, тим більше шансів, що все піде саме так, як ти напланувала.

Після зустрічі із Маріен я направилася до пошивмейстера. Настав час забрати плащ, який я собі замовила. З чорної шкіри. Увесь по моїй фігурі. Майже такий, як у Відьом Рене-Лоран. Але я його покращила. Кілька кишень для ножів. Ще кілька таких, де можна спритно щось сховати. Розрізи повище, аби плащ не заважав битися. І шкіряна кишенька на спині для гаддаре. Піхви знаходилися всередині плаща, а сам розріз для того, аби вставляти шаблю, був якраз в основі капюшона. Щоб я могла накривати ним руків’я гаддаре. Щедро заплативши за плащ, та не переплативши і бронзовичка за такий витвір мистецтва, я направилася до Святкового Духу. Потрібно заповнити всі кишені смертоносними залізяками.

Намагаючись ні про що зайве не думати, я зайшла до Святкового Духу. Господар щось казав мені, я не слухала.

У моїй кімнаті коло вікна стояв тіньовик.

- Вогневики мають вплив? На емоції, на розум? Як змії? - з порога кинула я запитання.

Кістяний драйтл спочатку хотів удати, що не почув мене. Та, оцінивши мій вигляд, вирішив змінити своє рішення.

- Ти перебільшуєш.

- Мають? - майже криком спитала я.

- Мають! - підвищив голос тіньовик. - Але на Відьом їх вплив не діє, то ж яка тобі…

Ми дивилися одне одному в очі. І через секунду його чорні діри в черепі стали круглішими.

- Але ж ти не зовсім Відьма…

Я зняла свого старого плаща, жбурнула його в тіньовика. Маску спустила на шию. Що я відчувала у цей момент?

Лише полум’я помсти заполонило мене від краю до краю. Воно випалювало всередині всі інші почуття і всі інші бажання. Окрім одного. Нестерпної жаги до вбивства. Вбивства одного єдиного драйтла.