Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Мені потрібно її знайти. З нею Міра. - зосереджено говорила я до тіньовика.

- Найми луксорів.

Стиснувши зуби, я розвернулася. Добре. Шукач, кажеш? Часу мало. Я це відчувала. Взагалі, останніми днями я тільки те й відчувала, що увесь час запізнююся, що увесь час на крок позаду. Зараз не можна схибити. Я йшла в одне єдине місце.

Саме те, де я колись знайшла Селін. Те саме місце, що нагадувало їй про домівку.

За кілька хвилин я впевнилася, що йду правильним шляхом. Але від того мені не стало легше.

Я бачила, як скупчилися люди. Прямо на вулиці. Поганий знак. Швидко накинувши капюшона і піднявши маску до самих очей, я прискорила крок. Ага, ось і розшукмейстери. Відьми! Багато Відьом! Це змусило мене на мить зупинитися. Але я мала йти. Непомітно продираючись крізь натовп, я наблизилася на максимально можливу відстань. Далі вже дорогу погрозливо загородили Відьми, уважно пильнуючи за натовпом. Розшукмейстери навіть не намагалися пройти за виставлений кордон з Химерниць. Стояли так само з натовпом і заспокоювали людей, роблячи вигляд, що це вони контролюють ситуацію. Я обдивилася все навкруги.

Вогонь ще горів у деяких місцях. Ще чувся плач і стогін. І сморід. Декілька будівель понівечені. Камінь вигорів і тепер чорними дірами вороже дивився через стіни у синє небо. Навіть на кам’яній вулиці помітно траншею з вигорілого матеріалу, що ще димівся. Ліхтарі погнулися, стовби сплавилися. У найближчих будинках вибиті шибки. Скло розлетілося вулицею і його хрускіт долинав з-під ніг перехожих. Змінивши кілька разів положення у натовпі, щоб мати змогу зазирнути за спини Відьмам, я їх побачила.

Селін і Марсель. Марсель мав обгорілий рукав. Обличчя чорне і заплакане. Крові я не бачила. Але сліди зеленого серпанку виднілися на руці і на тілу.

А Міра все ще лежала на кам’яній вулиці.

Селін тримала їй голову повище, а якась зеленоока Відьма чаклувала із зеленим кольором над її тілом. Міра плакала. Але не голосно.

Жива! Це найголовніше. Відьми її зможуть вилікувати. Я сама перевірю і підправлю їх роботу, якщо побачу у цьому необхідність.

Вона жива.

Я видихнула, і розслабила плечі. Тривога, що накопичувалася в мені з кожним кроком останні пару днів, почала спадати. Я відчувала, що найнебезпечніший найкритичніший момент залишився позаду. Витерши очі, я відступила назад у натовп. Підняла голову і побачила фігуру в плащі, що віддалялася від натовпу. Безпомилково визначивши хто саме ховається під капюшоном, я швидко попрямувала за нею. Через сто метрів я її наздогнала. Та заговорила перша вона.

- Ти наче запізнилася, тобі не здалося?

- Я не бачила Рене-Лоран. - вирішила я не відповідати на укол від Анаіс.

- А що їй тут робити? - злим тоном відповіла мені Відьма.

Тиша. Я прокручувала у голові різні думки, але так і не змогла знайти, що їй на це відповісти.

- Він приходив не по неї. - зрештою розгнівано пояснила Анаіс.

- Так, як вона прийшла до його дому у Флоренасії? - я теж підвищила тон. - Вбила всю його сім’ю, не зжалилася навіть над дітьми. А тепер вона хоче найняти вбивцю для своєї охорони?

Ми швидко віддалялися від місця бійки. Крокували плече в плече. Взуття Анаіс, як і моє, не видавало наших кроків. Хоча Відьми навпаки полюбляють стукати підборами.

- Три Відьми загинуло. Дві залишилися без кінцівок. Селін і Марселю дуже пощастило, що наш патруль проходив поруч. - Анаіс кашлянула. - Патруль Лоран.

Звісно. За мою Міру ніхто б і не згадав.

- А на що вона розраховувала? - задала я риторичне питання про Рене.

- Спочатку вбив її сестру на нашій Батьківщині. Потім вбив матір вже біля Ксерону. І ось, напав на ще одну сестру і дитину. - Анаіс різала мою свідомість кожним словом.

Відьма різко зупинилася і повернулася до мене. Наші обличчя опинилися за десять сантиметрів одне від одного.

- І, до речі, Рене-Лоран ніколи не бувала у Флоренасії. А цей вогневик ніколи не мав сім’ї. Ти говорила з ним? - Анаіс скривилася в усмішці, якою нагороджують тільки самих зневажливих і недолугих людей у світі. - Поговори із Білою Відьмою. Вона розкаже тобі, що вогневики мають вплив. Подібний до драйтлів-зміїв. Як професійний найманець Артілі може не знати таких простих речей? - вона зробила собі трохи здивований вираз обличчя. - Ой, вибач, я ж зараз про професійних говорила.

Їдко подивившись мені в очі і випаливши мене своїм поглядом, Анаіс різко розвернулася і пішла геть. Я не стала її наздоганяти.

Лють вирувала в мені. Я відчувала її. Поки що я могла її стримати. Та все вказувало на те, що це не надовго. Вона наростала в мені, займала все більше і більше місця в моїй душі. Це не злість і не бажання помсти. Ні. Справжня нестримна лють. Як мене обвели круг пальця, як я безпорадно метушилася по всьому Ксерону, як ледь не втратила свою сестру. Єдину людину в цілому світі, яку я люблю. Як я це могла допустити? Чому не подумала про її безпеку заздалегідь? Чому так зневажливо поставилася до її життя? Тисячі причин злитися і на себе, і на клятого вогневика одна за одною пролітали в моїй голові.

Лише один запобіжник лишився. Лише один. Я знала, що коли його буде зірвано, мене вже ніщо не зупинить. Я не зупинюся або поки не загину сама, або поки не досягну своєї мети. Саме та якість, яку ненавидить в мені тіньовик. За його словами я не гнучка. І ставлю все й одразу.

Один запобіжник. Тільки він стримує мою лють і мою темну сутність, яка вже чекала за незачиненими дверима свідомості.

Я йшла містом. Помітила за собою, що навіть хода моя і постава змінилися. Все або нічого.

Давно я не була в цій деці. Ще, може, мене тут і не пам’ятають. Та ледь я підійшла до дверей, то здоровань, який робив вигляд, що він тут опинився зовсім випадково, кивнув мені і відчинив двері. Я зайшла. Темний коридор, малопомітні двері. Відчинила. Сабазадонець підняв очі. Заніс руку, щоб показати жестом куди саме я маю покласти свою зброю, та… передумав. Показав одними очима на інші двері. Я спустилася сходами.