Стів Маккартер - Едей Спенадей та Полум'я помсти, Стів Маккартер

- Ти все ще хочеш її захистити? - якимсь сухим і байдужим тоном запитав мене вогневик.

Захистити її. Чи хочу я цього? Тепер я не була впевнена.

Швидко розвернувшись, я попрямувала до найближчого виходу з амфітеатру. Гроші за перемогу Анаіс заберу завтра. Зараз же я не могла спокійно розмірковувати і зважувати свої рішення. Я це відчувала. Чомусь розмова із вогневиком вибила мене з колії. Я не могла чітко формувати свої думки, не могла тверезо думати і дати зважену оцінку почутому. Я йшла як у якомусь тумані. В голові гуділи голоси. Прокинулися всі мої протиріччя. Всі суперечності повстали в один момент і накинулися на мою свідомість, наповнивши її гулом. В спогадах сотні випадків із мого життя, коли я опинялася на роздоріжжі. Яке я тоді прийняла рішення? Правильне чи ні? Момент за моментом виринали із пам’яті і змінювали один одного ще до того, як я могла повністю пригадати всі ті події. Обличчя, слова, вчинки, події, вбивства… Все змішалося у страшну кашу. Голова була готова розірватися на тисячі шматків. Дихати враз стало важко. Я вже не бачила нічого довкола. Як я дісталася виходу? Що було далі?

Не знаю.

Оговталася я приблизно за кілометр від амфітеатру. Сиділа у провулку на холодному камені, притулившись спиною до стіни. Важко дихала. Нестерпно боліла голова. Але я приходила до тями. Потерла очі. Пити. Спрага вдарила в мене з такою силою, що я не могла більше ні про що думати. Я підвелася на тремтячі ноги. Вдихнула. Холодно зараз чи тепло? Не знаю. Я вийшла на вулицю. Зорієнтувалася і пішла до найближчого закладу, де можна попити води. Звісно, господар не дуже зрадів, коли я попросила лише води.

Мені стало легше. Я дала собі настанову не думати про те, що сталося на Великих Поєдинках. Мені треба добряче виспатися. Забути про все. Викинути з голови усі думки. Просто заснути. Я відчувала, що зранку мені стане ще легше. Тоді я вже спокійно зможу обміркувати ситуацію. Зважити всі факти. І прийняти рішення. Перед очима все вертілося, думки плуталися. Чому я раніше не думала про причини ненависті вогневика до Відьом? Чому не взяла до уваги таку можливість? Голову розривало. Все обміркую, але згодом.

Не сьогодні. Зранку.

На важких ногах я ледь дісталася до Святкового Духу. Ледь зайшла по сходах. Відчинила двері. Провалилася у пітьму.

Очі я відкрила від того, що сонце крізь люб’язно відчинене драйтлом вікно світило мені на обличчя. А прохолода раннього весняного дня оточила мене з усіх боків. Я невдоволено завертілася на ліжку. Почула щось схоже на усмішку драйтла. От лихо! Я вже навіть його посмішку уявляю собі зі звуком. Може, він і не посміхався зовсім? Відкривши одне око я зрозуміла, що не помилилася. Чорний рот на чорному обличчі особливо гидко скривився. Так, це однозначно була посмішка у виконанні кістяного драйтла.

Ще через п’ять хвилин я підвелася. Боялася зазирнути до себе в голову. Мало по малу намацала думки в ній. Нормальні. Не плутаються. Одна думка за один раз. Полегшено видихнувши я зняла з себе плаща. Хм. А навіщо? Яка зараз година? Визирнувши на вулицю і нарешті зачинивши вікно я приблизно визначила, що прийшов час обідати.

Тривожні нотки забряжчали у мене в душі. Я озирнулася. Тіньовик не зводив з мене погляду. Та мені начхати. Ні, справа не в ньому.

Я вийшла в коридор. Зачинила двері. Попрямувала до сходів униз. Взялася за руків’я і почала спускатися.

Тонесеньке відлуння дзвіночка тривоги.

Сьогодні Рене-Лоран влаштовує свято. Може, саме там спробує завдати удару вогневик? Ні, занадто ризиковано. Можливо, він планує напасти після завершення або ще до початку урочистого заходу?

Я замовила собі улюблену картопельку з грибочками. І ще якусь страву, якої ніколи не куштувала. У мене тепер водяться гроші. Я дала собі обіцянку купувати страви, яких ніколи раніше не куштувала. Це було мені самій нагадуванням про складні часи і водночас нагородою за мою працю. Я так вирішила. Не думаю, що коли-небудь розповім про цю таємницю комусь. Людям не варто про це знати. Та їм і все одно. Але для мене, яка з дитинства не бачила на столі тієї їжі, яку увесь час хотілося, це мало значення. Принципове.

Дзвінок.

Він змусив мене підвестися і озирнутися. Дзвінок тривоги. Ні. Це не свято у Рене-Лоран. Це щось інше. Набагато ближче до мене.

Через мить я вже мчала вулицею. Виставила вперед руку і подивилася на кінчики пальців. Вони тремтіли. Так, це набагато серйозніше, ніж я думала. Лише одна людина у світі може так змусити мене хвилюватися за неї. Але чому? В чому причина?

А, головне, де її знайти?

Я була певна, що Селін забрала її і сьогодні. Я просто знала це. Інакше й хвилюватися було нічого. Це пов’язано.

Куди могла податися Селін? Куди завгодно! Тинятися містом, поки дітлахи ласують смаколиками і насолоджуються прекрасною погодою ранньої весни. Знаходитися десь поруч із Рене-Лоран і допомагати з приготуваннями. Сидіти десь у пристойному закладі обідати. Сходити до музею. На дитячу лялькову виставу.

Варіанти один за одним з’являлися і зникали у моїй голові. Пролітали з шаленою швидкістю не затримуючись і на мить. Все нові й нові локації і можливості поставали в моїй уяві. І з кожною новою думкою серце моє ставало битися на один удар частіше.

Тепер я точно знала, що то за тривога.

Ксерон величезний. Це як шукати голку в сіну. Як знайти саме ту піщинку на пляжі серед мільярдів інших.

Скільки у мене шансів? Скільки спроб?

Я намагалася не думати про таке.

Та й як я могла обрати якийсь один варіант? Як вибрати серед незчисленної кількості можливостей?

Все одно я вперто крокувала.

- Допоможи знайти Селін. - спокійним суворим тоном звернулася до фігури в плащі, що приєдналася до мене після чергового провулку.

- В тебе є ноги і очі. - відрізав драйтл. - О, ти ж Шукач. Вперед.

Пояснювати йому, що я відчуваю щось недобре? Що хвилююся за малу сестру?