Ольга Сімбірцева - Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева

- Чи хоче він цього? - запитала приречено.  

- Хоче понад усе на світі. Хоче, але вважає, що не має права вимагати від тебе цього. Він боїться, що, дізнавшись правду про нього, ти відвернешся від нього, злякаєшся.   

 Я заперечно похитала головою, промовивши:   

- Колись Мін сказав мені, що хотів, щоб хтось залишався поруч із ним, але боявся, що вона не пробачить його за те, що її життя зміниться. Побоювався, що вона злякається того світу, в якому він живе. Він хотів подарувати світ, у якому квіти прекрасні й довговічні, але сам цей світ міг виявитися темним і жорстоким, а зовсім не прекрасним. Тоді мені здавалося, що це просто поетичні образи. Мін хотів, щоб я залишалася з ним. Але для цього я мала стати старшою, стати дорослою. Але чому вже тоді він говорив про таке?   

 Мені було важко згадувати минуле. Пам'ять нещадно нагадала і про слова пані Хван, про те, що на руках Міна завжди буде кров, що він забере чимало життів і колись забере і моє. І ці слова вже не здавалися «поетичними образами» ні тоді, ні зараз.  

- Бо з того часу майже нічого не змінилося, - відповів Вік. - Змінилося тільки те, що він і сам став старшим, і загинула його мати.   

- Його батько був бандитом?  

- Твої здогадки далекі від істини. Ні. Він не був бандитом.   

- Тоді що? 

- Ти повинна прийняти рішення. Ти їдеш зі мною, чи я зникну з твого життя, як і Мін? Я не знав, що з тобою робити. Але прийняв рішення. Не хочу, щоб Мін ненавидів мене до кінця своїх днів. Ми повинні залишатися сім'єю. Я дам тобі можливість вибрати. Але твій вибір буде наосліп. Я залишу тебе в спокої і піду, лише нічого не розповівши. Розповім тільки, якщо дозволиш забрати тебе з собою. Але в такому разі, ти ніколи сюди не повернешся. Пам'ятай про те, що для тебе це квиток в один кінець.  

 Я дивилася на Віка, застигнувши і боячись навіть дихати. На якусь мить мені здалася, що переді мною не молодий хлопець, а диявол, який пропонує продати йому свою душу.   

- Я дам тобі час, щоб закінчити всі свої справи тут. Попрощайся з тими, з ким маєш попрощатися.   

 Я не встигла нічого сказати чи запитати. Вік вийшов із машини. Він залишив мене в повній розгубленості. Мене немов щось ввело в ступор. Дивилася, як хлопець іде, розуміла, що мушу його зупинити... Чи ні. Я повинна бігти. Але навіщо бігти? Він сам пішов.   

 Оскільки ми перебували тепер на більш жвавій трасі, повз проносилися машини. Вік голосував, намагаючись зупинити попутку. Я продовжувала дивитися на нього. Чи можу я вірити цій людині?   

 Мені так хотілося вірити. Якщо не слухати голос розуму, все в мені рвалося туди, де Мін руйнував своє життя. Хтось, хто вважає його своїм братом, хоче допомогти нам. Мені всього лише потрібно їхати з цією людиною. Кинути все і повернутися туди, де ми з Міном випадково зустрілися.  

 Я бачила, що Віка підібрав якийсь рейсовий автобус. Він їхав, але я продовжувала сидіти у своїй машині, не ворушачись, втупившись туди, де до цього стояв Вік.   

 Але чому тут з'явився Вік, а не Мін? Повірив мені? Повірив тому, що я сказала йому йти? Як мені бути?  

 Я відчула непереборне бажання побачити Джи Міна. Я повинна поїхати, повинна знайти його. Мені раптом стало погано від думки, що можу ніколи більше не побачити Міна. Усі мої зусилля забути його стали марними. Я не повинна була його відпускати.   

 Схаменувшись, зрозуміла, що загубила з поля зору автобус, який відвіз мого попутника. Вік дав мені час вирішити для себе, що робити і чи готова я їхати з ним, але він не залишив своїх контактів і нічого не питав у мене: ні як мене можна знайти, ні номер мого телефону.   

 Зупиняючи там, на дорозі, мою машину, Вік знав, кого просить підвести себе? Чи це випадковість? Як він зрозумів, що це саме я - та, кого він шукав? Тому що я назвала своє ім'я?  

 Він уже знав, хто я. Він був у нашому місті. Думаю, навіть бачив мене. Стежив за мною? Він чудово знає, де мене можна знайти. Тому нічого й не питав. Він сам з'явиться через час. Той час, який мені дав на роздуми.   

 Це трохи лякало, але й вражало, наскільки Вік ставиться до того, що задумав, більш ніж серйозно. Чи міг Джи Мін розповісти, де мене слід шукати? Чому тоді, якщо Вік так переживає за Міна, не притягнув його сюди, або не переконав хоча б спробувати забрати мене з собою? Якби Мін тільки попросив залишитися з ним, поїхати куди завгодно, я не питала б куди. Навіть якщо доля відміряла нам зовсім небагато, я залишалася б поруч із ним.   

 Здається, я наздогнала в дорозі той рейсовий автобус. Але коли він приїхав на станцію в Сеулі, і всі пасажири вийшли, не побачила Віка. Я загубила його. Мені залишалося сподіватися, що він справді сам знайде мене незабаром.