Ренсом Ріггз - Карта днів

вийшли, була ніч, прохолодна та дуже тиха. Реєстратор повів нас назад по коридору, який у цій своїй версії з минулого був набагато акуратнішим.

— Тут завжди ніч. Це дозволяє нашим гостям легше засинати, коли б вони не забажали.

Він зупинився перед одним із номерів та відчинив нам двері.

— Буде щось треба, я зразу за входом до петлі, за столом, де ви мене знайшли. Лід далі по коридору.

Він пішов, а ми зайшли всередину. Кімната виглядала так само, як на знімку на поштовій листівці, яку колись надіслав мені дід. Тут було велике ліжко, оті жахливі занавіски, на підставці великогабаритний старовинний телевізор у дерев’яному коричнево-оранжевому корпусі та фальшиві (намальовані на стінах і на дверях) стінові панелі, що імітували сучкуваті соснові дошки, — і все це не пасувало одне одному і просто створювало дисгармонію, яка відчувалася майже як шум, як безперервне ледве чутне дзижчання, що спричиняло відчуття невиразної тривоги. У номері, крім двоспального ліжка, був іще й розкладний диван, тому місце для сну знайшлося кожному. Ми розподілили між собою місця, привели себе до ладу, а потім Мілард і я вмостилися на дивані покопатися в журналі Ейба.

— Ейб та Ейч провели цілу низку місій, дещо схожих на нашу, — сказав Мілард. — Було б корисно дізнатись, як вони справлялися зі своїми проблемами.

На щастя, за час довгої поїздки Мілард устиг уже двічі прочитати весь журнал, а його пам’ять на деталі була настільки гострою, що він міг майже миттєво пригадувати величезні уривки звідти. Він звернувся до звіту про одну місію початку 1960-х років. Там перед Ейбом та Ейчем стояло завдання з одного з округів на самісінькій півночі Техасу забрати одну дивну дитину, котра перебувала під загрозою знищення, але вони не знали, у якому саме містечку ота дитина жила.

— І з чого ж вони почали свої пошуки? — поставив Мілард питання сам собі, проглядаючи звіт, і зразу ж сам на нього й відповів: — Вони змішалися з місцевим населенням та почали просто розмовляти з людьми. Невдовзі вони дізналися, що в цих краях недавно побував пересувний парк розваг, який, як ти знаєш, є свого роду місцем, у якому дивні почуваються наче риба в воді. Вони наздогнали той парк розваг за Амарильо та вивідали, що дивна дитина ховається всередині гігантського картонного слона на колесах, який там був.

До звіту було долучено знімок слона, і той був дійсно величезний, вищий за будинок.

— Ти можеш уявити? — сміючись, запитав Мілард. — Троянський слон!

— То вони просто спитали людей? — озвався Єнох, котрий деякий час прислухався до монологу Міларда. — Оце й була така їхня блискуча детективна робота?

— Проста, чесна детективна робота, — відповів Мілард. — У найкращому вигляді.

— Окей, — сказав я, — що вони ще робили?

— Займались періодикою! — почули ми надзвичайно схвильований голос Міларда. — Ось, ось! — Він прогорнув чимало сторінок, а потім показав нам той звіт, що шукав. — Там була одна молода жінка, яка швидко ставала невидимою. Вона була в статусі відособленої, і якщо згадати й мій власний досвід, то вона майже напевне була налякана. Мета Ейба полягала в тому, щоб знайти її до того, як вона зникне повністю, та доставити до якогось доброзичливо налаштованого клану дивних — бажано до інших «невидимок». Але справа прогнозувалася важкою: ця молода жінка при кожній попередній спробі контакту завжди тікала.

— І вони знайшли її завдяки газеті? — запитав я. — Як?

— Вони змогли визначити її місцезнаходження через заголовки в бульварних газетах. Такі газети ніколи не сприймалися серйозно, але час від часу в них можна знайти і справжні зерна правди. Бачиш? — Він перегорнув сторінку, і там ми побачити фотографію пари дітей на пляжі, а перед ними на піску лежала пожмакана газета. Заголовок був розфокусований, але читався — щось там про таємничу оголену дівчину.

— Завдяки цій смішній статті, — продовжив Мілард, — вони змогли прослідкувати за дівчиною до одного пляжного містечка в Каліфорнії, а потім до конкретного пляжу. Пляжі — жахливі місця для «невидимок», тому що пісок показує відбитки ваших ніг. Тому Ейб та Ейч змогли доволі довго супроводжувати її вздовж пляжу, не даючи їй звідти вийти, а тим часом назвались їй та пояснили, що з нею відбувається, і вона, зрештою, приняла їхню пропозицію допомоги.

— А якщо про наш об’єкт немає газетних заголовків? — запитала Емма. — І нічого такого надто очевидного, як луна-парк у місті?

— А якби вони опинились у школі серед трьох тисяч дітей, які всі виглядають дивно? — запитав Єнох.

— У випадках, коли було відоме місце, але не було інших підказок, вони зазвичай вирушали туди, змішувались із натовпом та просто чекали, поки дивні не видадуть себе якось.

— Стеження, — сказав я. — Наче у фільмах про копів.

— Як довго може тривати таке стеження? — запитала Бронвін.

— Тижнями, інколи довше.

— Тижнями?! — не повірив Єнох. — Довше?!

— Нам не знадобляться тижні, — сказав я. — Ми зайдемо до школи. Поговоримо з людьми. Попитаємо скрізь. Вам, народе, треба буде просто змішатися з іншими.

— Завдяки всеосяжним та докладним урокам нормалізації, які ти нам дав, це буде раз плюнути, — докинув Єнох.

— Це був сарказм! — вигукнула Бронвін радісно.

Єнох показав на неї пальцем:

— Тепер ти доганяєш.

* * *

Якби я не був так утомився, то впевнений, що усвідомлення мною неправдоподібності спання мого тут, на розкладному дивані, у той час коли Емма лежала в іншому кінці цієї ж кімнати, не дало б мені заснути принаймні півночі. Ця віддаленість між нами здавалась такою неприродною, і за якихось інших обставин це повністю поглинуло б мої думки, але тепер, щойно моя голова торкнулася подушки, я відключився. І, здається, минуло лише кілька хвилин, коли я знову розплющив очі. Наді мною схилилася Бронвін і термосила мене за плече. Вісім годин пролетіли, наче кількахвилинний передрім без сну, і, хоча я майже не почувався відпочилим, час було вже рухатися далі.

Заняття в школі мали розпочатися за пару годин, і я хотів, щоб ми весь цей