Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

запису нашої розмови матиме лише Келлі і більше ніхто. А тепер, синку, про те, що ти хотів би узнати. Хоча не знаю, чи маєш ти на це право. Так, ти одружений із дівчиною, але це не означає, що тобі належить і її душа, а те, про що ми дізналися, ховається так глибоко, що вона й сама не знала про його існування.

Я нічого не сказав, бо сказати було нічого. Старий продовжив свою розповідь стривоженим тоном:

— Проте буде краще розповісти тобі достатньо для того, аби ти зрозумів. Інакше ти чіплятимешся до неї, щоб дізнатися. А мені цього аж ніяк не хотілося б. Бо для неї це може скінчитися внутрішнім безладом. Сумніваюся, що вона хоча б щось пам’ятає сама, — Стілтон дуже умілий та обережний фахівець, але твоє втручання все одно може накоїти біди.

Я глибоко зітхнув:

— Тобі краще знати. Я не фахівець.

— Ото ж бо. А тепер я тобі дещо розповім і відповім на твої запитання, вірніше, на декотрі з них, в обмін на урочисту обіцянку ніколи не чіплятися до своєї дружини з недоречними розпитуваннями. Ти не маєш для цього необхідних навичок.

— Домовилися, сер. Даю слово.

— Тоді почнімо. Колись існувала група людей, іншими словами, секта, яка впала в немилість.

— Знаю. Вітманіти.

— А звідки ти знаєш? Від Мері? Вона не могла тобі про це розповісти, бо вона сама не знала.

— Ні, не від Мері. Просто сам докопався.

Старий поглянув на мене з несподіваною повагою.

— Може, я тебе недооцінив, синку. Правильно кажеш — вітманіти. Мері була одною з них, іще дитиною вона жила з ними в Антарктиці.

— Стривай! — вигукнув я. — Вони покинули Антарктику в... — коліщата в моїй голові шалено завертілися, —...у 1974 році.

— Правильно. А чому ти так переполохався?

— Але ж виходить, що Мері зараз близько сорока років. Не може бути!

— А тобі не все одно?

— Що? Та ні, все одно. але ж цього не може бути.

— Може, й не може. Просто сиди і слухай. Хронологічно її вік становить близько сорока. Біологічно — двадцять із гаком. Психологічно ж вона ще молодша, бо не пам’ятає й не знає нічого, що відбулося до 1990 року.

— Що ти хочеш сказати? Те, що вона багато чого не пам’ятає, з цим все ясно: вона не має бажання пам’ятати. Але що ти маєш на увазі під рештою?

— Те, що сказав. Вона молодша, ніж є насправді, тому що. Пам’ятаєш ту камеру, де вона почала пригадувати? Так от: вона провела там років із десять, якщо не більше, плаваючи у підвішеному живому стані в отому акваріумі.

РОЗДІЛ 28

Був час, коли я був невразливим до емоційних потрясінь. Але старіючи, я не стаю грубішим, навпаки — я стаю м’якшим. Значною мірою це пояснюється коханням. Думка про те, що Мері, моя кохана Мері, плавала в отій штучній утробі ні жива ні мертва, однак збережена, мов законсервований коник-стрибунець, краяла моє серце.

Звідкись здалеку до мене долинув голос Старого:

— Заспокойся, синку, з нею все гаразд.

— Продовжуй, — мовив я.

На перший погляд історія Мері була простою, хоча й загадковою. Її знайшли в болотах поблизу Кайзервілля на північному полюсі Венери — маленька дівчинка не могла пояснити, хто вона, і знала лише своє ім’я, Аллюкера. Ніхто не звернув уваги на промовистість цього імені, до того ж дитина такого віку ніяк не асоціювалася зі скандальною історією вітманітів: у 1980 році транспортний корабель не знайшов жодного вцілілого з їхньої колонії під назвою «Новий Сіон». Їхні плантації знову обернулися на болота, житла являли собою розтріскані поруйновані споруди в смердючих заростях. Понад десяток років часу та понад 300 кілометрів джунглів відділяли маленьку сироту з Кайзервілля від релігійних фанатиків із «Нового Сіона».

На той час непояснима знахідка земного дитинчати на Венері видавалася майже неймовірною. Це було все одно що знайти живого кота в морозильнику, і цей факт потребував пояснення. Але серед науковців та інтелектуалів не знайшлося нікого, хто зацікавився би розслідуванням цього явища. Кайзервілль і досі має не надто добру репутацію, а в ті часи там мешкали шахтарі, повії, представники корпорації «Дві Планети», і більше ніхто. Не думаю, що копирсання лопатами в радіоактивному болотяному намулі залишало багато енергії для інтелектуальної діяльності й розвитку.

Найпевніше, дівчинка виросла, граючись фішками для покера і називаючи кожну жінку з дитячим возиком «матусею» або «тітонькою». А вони у свою чергу скоротили її ім’я до Люкі. Старий не вдавався в подробиці — хто й чому оплатив доставку дівчинки на Землю, а моїх розпитувань про це уникав. Реально важливе питання полягало от у чім: де вона була відтоді, як «Новий Сіон» поглинули джунглі, і що конкретно трапилося з колонією.

Відповідь на це запитання, міцно скута страхом та відчаєм, крилася глибоко у свідомості Мері.

***

Десь близько 1980 року (майже в той самий час або роком раніше, коли з’явилися перші повідомлення про появу летючих тарілок у Сибіру) титанці виявили існування колонії «Новий Сіон». Якщо припустити, що це трапилося за один сатурнальний рік до вторгнення на Землю, то хронологія збігається більш-менш точно. Навряд чи титанці шукали на Венері землян; імовірно, вони досліджували Венеру так само, як Землю. А може, просто знали, де шукати: відомо, що протягом двохсот чи більше століть вони час від часу викрадали людей. Можливо, вони захопили когось на Землі, й мозок полоненого розповів їм, де розташована колонія «Новий Сіон». У темних глибинах пам’яті Мері зачіпки для розгадки не було.

Мері стала свідком загарбання колонії, бачила, як її батьків перетворили на зомбі, і їм було байдуже до неї. Вочевидь, сама вона в полон до слимаків не потрапила, тому одержимою не була. А може, й була, але її відпустили на волю, бо паразити дійшли висновку, що слабка й невчена дівчинка не зможе бути якісним