Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

Так я й зробив. Дорогою до їдальні я проминув двері, скромно прикрашені великими червоними черепами зі схрещеними кістьми, під якими виднівся напис:

Увага! За цими дверима — живі паразити

Нижче трохи меншими літерами йшлося:

Вхід дозволено тільки кваліфікованому персоналу — користуйтеся процедурою «А»

Ага, мені явно не туди.

Офіцерська їдальня виявилася звичайною кімнатою відпочинку, де розсиджувалися четверо чоловіків і дві жінки. Мій прихід явно нікого не зацікавив, тож я знайшов вільне крісло і всівся, міркуючи: «Чи треба бути великим цабе, щоб у цій забігайлівці мені запропонували принести випивку?». Через деякий час до мене приєднався говірливий чоловік із відзнаками полковника на ланцюжку, що висів у нього на шиї; там же висіла медаль Святого Христофора і посвідчення особи, схоже на собачий жетон.

— Новачок? — поцікавився він.

Я кивнув.

— Цивільний експерт? — не відставав чоловік.

— Мабуть, ні, — відказав я. — Я — польовий оперативник.

— Як вас звати? Перепрошую, що набридаю, — вибачився полковник, — але сталося так, що я відповідаю тут за безпеку. Мене звуть Келлі.

Я представився. Полковник кивнув.

— Я, взагалі-то, бачив, як заходила ваша група. То був мій «внутрішній голос», який звертався до вас зі стін. А тепер, містере Найвенс, може, хильнемо по чарчині? Судячи з довідки, яку ми на вас отримали, вам це не завадить.

Я підвівся:

— Я не проти! Але тут треба когось застрелити, інакше не принесуть!

***

— Отже, як на мене, — вів далі Келлі за кільканадцять хвилин, — офіцер безпеки потрібен тут як п’яте колесо до воза. Нам слід опублікувати результати, щойно ми їх отримаємо. Бо воюємо ми з ворогом нелюдського походження.

Я зауважив, що своїми міркуваннями він не схожий на типового армійського начальника. Келлі не образився і розсміявся:

— Повір мені, синку, великі цабе в погонах не завжди такі, якими їх зображають. Це лише так здається.

Я погодився, зазначивши, що маршал авіації Рекстон мені здався досить прозорливою людиною.

— Ти з ним знайомий? — поцікавився полковник.

— Особисто — ні, але доводилося часто стикатися з ним по роботі — востаннє я бачив його сьогодні.

— Гм, — мугикнув полковник. — Мені не доводилося з ним зустрічатися. Ви обертаєтесь у більш високих колах, ніж я, шановний добродію.

Я пояснив, що то був просто збіг обставин, але все одно з того моменту полковник почав ставитися до мене з більшою повагою. Згодом він почав розповідати про роботу, яку виконувала тутешня лабораторія.

— Наразі ми знаємо про цих огидних створінь більше, ніж сам чорт. Але чи знаємо ми, як треба знищувати їх, не вбиваючи при цьому їхніх носіїв? Ні, не знаємо.

— Зрозуміло, — продовжував полковник, — що якби ми мали змогу заманювати їх по одному до маленької кімнати й поливати їх антимікробним препаратом, то ми могли б врятувати носія. Але це все одно, що старий жарт про те, як можна спіймати пташку: треба просто підкрастися ззаду й вхопити її за хвоста. Сам я не науковець, я просто син поліцейського і сам свого роду поліцейський, але я розмовляв із тутешніми науковцями і тому знаю, що нам потрібно. Це — біологічна війна, тому перемогу в ній можна здобути за допомогою біологічної зброї. Нам потрібен якийсь жучок, котрий кусатиме слимаків, але не чіпатиме носіїв. Звучить начебто просто, еге ж? Так, просто. Ми знаємо цілу купу збудників, здатних знищити цих паразитів: віспа, тиф, сифіліс, летаргічний енцефаліт, бактерії Обермеєра, чума, жовта лихоманка і так далі. Але від них помре і носій.

— А хіба не можна використати щось таке, до чого всі мають імунітет? — спитав я. — Візьмімо, наприклад, тиф — кожен має щеплення від тифу. І майже кожному кололи вакцину від віспи.

— Це не годиться. Якщо носій має імунітет, то слимак також буде невразливим. Тепер, коли паразити створили собі жорстку зовнішню оболонку, вони контактують із довкіллям через носія. Ні, нам потрібно щось таке, що інфікує і слимака і носія. Але носій при цьому відбудеться помірною лихоманкою або сильним головним болем, а слимак здохне.

Я хотів видати ще якусь геніальну ідею, але помітив, що на порозі стоїть Старий. Вибачившись, я підвівся й підійшов до нього.

— Про що Келлі тебе розпитував? — поцікавився він.

— Він мене не розпитував, — відповів я.

— Це тобі так здалося. А ти знаєш, хто такий цей Келлі?

— А навіщо мені знати?

— Треба знати. А може, й не треба. Він ніколи й нікому не дозволяє себе фотографувати. Це — Б. Дж. Келлі, найвидатніший науковець-криміналіст нашого покоління.

— Та невже? Але ж він не військовий.

— Можливо, він резервіст. Але це дає уявлення про те, наскільки важливою є ця лабораторія. Ходімо.

— А де Мері?

— Тобі зараз до неї не можна. Вона одужує.

— Вона що — поранена?

— Я ж обіцяв тобі, що шкоди вона не зазнає. Доктор Стілтон — найкращий у своїй професії. Але нам довелося зануритися дуже глибоко, щоб здолати сильний опір.

Я задумався.

— Ти отримав те, що хотів? — спитав я.

— І так і ні. Ми здобули багато, але роботу до кінця не довели.

— А що ви шукали?

Ми йшли одним із тих нескінченних підземних коридорів, з яких складалася будова, споруджена в товщі гори. Невдовзі Старий завів до маленького порожнього кабінету, і ми повсідалися в крісла. Шеф натиснув на столі кнопку переговорного пристрою і сказав:

— Приватна розмова.

— Слухаю, сер, — відповів голос. — Записувати не будемо.

На стелі спалахнула зелена лампочка.

— Не дуже-то я їм довіряю, — зауважив Старий, — але це хоча б гарантує, що доступ до