Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

вихопив пістолет, гадаючи, що нас заманили в пастку. То був молодий офіцер, якого ми залишили вартувати на вході, — я мало не застрелив його, але вчасно упізнав.

— Негайно виходьте! — сказав він стривоженим голосом.

Проштовхавшись повз мене у камеру, він повторив свою вимогу Старому. Той скривився з виразом страшенного роздратування.

— Замовкни й не заважай, — відказав він.

— Треба йти... терміново, — напосідав молодик. — Командир каже, щоб ви виходили негайно. Ми відступаємо. Командир каже, що нам доведеться підірвати тарілку будь-якої миті. Якщо ми не встигнемо з неї вибратися, то буде «бабах!» — і кінець.

— Гаразд, — неквапливо погодився Старий. — Зараз ідемо. Виповзай і передай командиру, нехай зачекає, поки ми не виберемося звідси; я роздобув надзвичайно важливу інформацію. Синку, йди-но сюди й допоможи мені з Мері.

— Добре, добре, сер! — погодився молодик. — Але все одно покваптеся!

Я підібрав Мері і поніс її туди, де труба звужувалася; схоже, вона була майже непритомна. Я поклав її на долівку.

— Нам доведеться тягнути її, — мовив Старий. — Можливо, вона не скоро вийде з цього стану. Дай я покладу її тобі на спину. І повзи.

Не звертаючи на нього уваги, я потормосив її:

— Мері! — скрикнув я. — Мері, ти мене чуєш?

Вона розплющила очі:

— Що, Семе?

— Люба, нам треба тікати звідси, негайно! Ти можеш повзти?

— Так, Семе, — відповіла вона й знову заплющила очі.

Я знову її потормосив:

— Мері!

— Що, мій любий? Що трапилося? Я така зморена...

— Послухай, Мері, тобі треба звідси виповзати. Інакше слимаки на нас нападуть — розумієш?

— Гаразд, мій любий.

Цього разу її очі не заплющилися, але вони не виражали абсолютно нічого. Вони були порожніми. Я скерував її в трубу, а сам поповз за нею. Щоразу, коли вона зупинялася або сповільнялася, я ляскав її по ногах. Коли ми опинилися в першій камері зі слимаками, я підняв Мері й поніс на руках, а потім проніс її через пункт керування, чи що то було. Коли ми опинилися там, де трубу частково блокував мертвий ельф, вона зупинилася, і я, звиваючись, проповз повз неї й заштовхав труп у відгалуження труби. Цього разу я вже не сумнівався, що слимак, який там валявся, був мертвий; він так смердів, що мене мало не вирвало. А потім мені знову довелося підганяти Мері, ляскаючи її то по сідницях, то по ногах.

Після, здавалося, нескінченного кошмару ми, з онімілими ногами, насамкінець добралися до виходу. Молодий офіцер допоміг нам: він тягнув Мері згори, а ми зі Старим штовхали знизу. Потім я пропустив Старого поперед себе, вистрибнув сам і забрав Мері у молодика. Надворі вже сутеніло.

Ми пройшли назад повз розчавлений будинок, обходячи зарості, а звідти подалися до узбережної дороги. Нашого авто ніде не було видно; але це не мало значення, бо нас швиденько заштовхали до «болотяного танку». Нам довелося поквапитися, бо битва вже гуркотіла майже поряд. Командир танку натиснув на кнопки, і «черепашка» повільно сповзла похилою греблею у воду. П’ятнадцять хвилин по тому ми вже були на борту крейсера «Фултон».

А за годину ми вже висадилися на базі Мобіл. Ми зі Старим встигли підкріпитися кавою й бутербродами в кают-компанії крейсера, а тим часом санітарки приводили Мері до ладу в жіночому відділенні. Невдовзі вона приєдналася до нас і мала цілком пристойний вигляд.

— Ти як, Мері? З тобою все добре? — спитав я.

— Звісно, добре, любий, — усміхнулася вона. — Чом би й ні?

Маленький командирський корабель у супроводі прикриття забрав нас із бази. Я думав, що ми прямуємо до себе у Відділ або, найімовірніше, до Вашингтона. Я не став питати, а Старий був не в гуморі розмовляти; мені було досить того, що я тримав Мері за руку, відчуваючи величезне полегшення.

Пілот загнав корабель до ангару на схилі гори, виконавши карколомний маневр, який цивільні кораблі виконати неспроможні: знизився на повній швидкості, залетів до печери й вмить зупинився. Якось так.

— Де ми? — спитав я.

Старий, не відповівши, вийшов. Ми з Мері поквапилися слідом. Ангар виявився маленьким — там ледь вистачало місця для парковки близько дюжини кораблів; він мав гальмівну платформу і одну пускову катапульту. В ньому стояло ще двоє кораблів, окрім нашого. Нас зустріли вартові й провели до дверей, викарбуваних у природній скелі. Пройшовши всередину, ми опинилися в передпокої.

Металічний голос, що почувся невідомо звідки, наказав нам зняти ту примарну одежу, яку ми на собі мали. До наготи я вже встиг звикнути, але розлучатися з пістолетом і телефоном мені не хотілося.

Ми пройшли далі всередину, де нас зустрів молодий чоловік, чиїм єдиним предметом одягу була наручна пов’язка з трьома шевронами й схрещеними ретортами. Він доправив нас до дівчини, вдягненої ще «скромніше», бо на її наручній пов’язці було не три шеврони, а два. Побачивши Мері, вони відреагували кожен по-своєму — у відповідності до своєї статі. Капрал був явно радий передати нас капітану, яка нас прийняла.

— Ми отримали ваше повідомлення, — сказала капітан. — Доктор Стілтон вже чекає на вас.

— Дякую, мадам, — відповів Старий. — Чим швидше, тим краще. Нам куди?

— Хвилинку, — сказала вона і, підійшовши до Мері, обмацала її волосся. — Мусимо все перевірити, — додала вона вибачливим тоном.

Якщо капітан і знала про фальшивість значної частини волосся Мері, то все одно промовчала, а Мері й оком не зморгнула.

— Все в нормі, — засвідчила вона. — Ходімо. — Її власне волосся було по-чоловічому коротко підстрижене чіткими сивими хвильками.

— Гаразд, — мовив Старий. — Стривай, синку, далі тобі не можна.

— Чому це? — спитав я.

— Тому що ти мало не зіпсував першу спробу, — стисло пояснив він. — А тепер стули писок і мовчи.

— Офіцерська їдальня прямо