Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Розділ 36

Теодор 

Крокую по знайомому коридору до приймальні Якова. По обидва боки варта. Хоч я й не ув’язнений, почуваюсь наче під конвоєм. 

Мене прийняли в той самий день. Не примусили чекати. Все ж ветеран війни має свої переваги. 

Тривога за Еву підганяє. Мене запевнили, що жодних дій з нею не проводитимуть, доки не закінчиться розгляд справи. Але тривога точить. Відчуваю ― маю поспішати. На рахунку кожна хвилина. Не довіряю ні Куінкею, ні тим більше Лейтону. Чи міг він дізнатись про камінь? Інакше для чого це весь фарс.

Напруга наростає, закручується в тугу спіраль. І не відпускає навіть, коли потрапляю в приймальню Якова.

― Вітаю, лерде Емерей, ― щиро посміхається Ксав’єр ― секретар його величності. 

Ксав’єр працював на цій посаді, скільки пам’ятаю. Кажуть служив ще діду Якова. І йому б давно варто біло б піти на відпочинок. Проте сам Ксав'єр цьому завзято опирався. Жартував, що лише смерть змусить його залишити службу. 

― Вітаю, Ксав’єре. 

Формальні вітання перетікають у міцно потиснуті руки.

― Його величність?

― Чекає, ― киває. Загадково виблискує скельцями пенсне. 

Вартові лишаються в приймальні. 

Я переступаю поріг. І потрапляю в кабінет Якова. З останніх пір як тут був, все змінилось. Шпалери, панелі, меблі… Але за столом все тої же Яків. Зосереджений. Серйозний. Проникливий. 

― Ваша величність, ― схиляюсь у поклоні. 

Хоч прийняли мене у “святая-святих”, а не тронному залі, але заведеними привітаннями не варто гребувати. Яків ― король. І байдуже ким він був раніше. 

Проте самому Якову, здається, начхати на етикет.

― Теодоре! Друже! ― вигукує.

Підводиться тисне руку. 

― Скільки часу минуло. Ти змінився, змужнів… 

― Пройшло більш як десять років, ваша величність.

― Облиш. Для тебе на одинці досі Яків. Чи ж мені не пам'ятати, хто врятував мені життя. Не настільки я старий, щоб страждати на втрату пам’яті.

Гмикаю. Яків кривить душею. Він геть не старий. Старший за мене, але не на багато. Я потрапив на війну у вісімнадцять, Якову було близько тридцяти. Він бився з нами пліч-о-пліч, ділив пайок, ночував в окопах. І був просто Яковом. 

Ніхто не думав, що третій принц отримає корону. Він мав двох старших братів. І зовсім не переймався владою. Військова кар’єра ― те, що було йому до душі. Але старший принц Річард помер від хвороби, а принц Едвард теж невдовзі віддав душу Потойбіччю. Подейкують отруїли. Погані новини застали Якова просто лінії фронту. Король вимагав повернення сина. Яків відбув у столицю. А невдовзі й закінчилась війна. Коронували його рівно через рік, у день перемоги.

― Ти, мабуть, сердитий… ― відразу переходить до справ. Не любить ходити околяса. 

Стискаю губи. Тому б Якову сказав, що я буквально палаю від люті. Але не королю.

― Я хочу повернути дружину, ― карбую підкреслено спокійним тоном.

― Розумію, Теодоре. Але й ти мене зрозумій. Надійшло офіційне прохання. Я не міг його проігнорувати…

Вдих-видих… Спокійно, Теодоре, спокійно ― вмовляю себе.

― Її забрали буквально з церкви. 

― То ви не встигли? ― питає дивним тоном. 

Хитаю головою. 

― Теодоре… Не мені тоді вказувати, що робити з життям… ― відкидається на спинку крісла. Крутить в пальцях ручку. ― Ти послужив славно короні. Й мені безпосередньо. І я радо дав дозвіл на шлюб у відповідь на твоє прохання, бо щиро вважаю другом. Сподіваюсь і ти мене… Але… ― дивиться уважно в очі. ― Чи правильно ти чиниш? Дівчина хвора…

Всередині прокидається божевільний лютий звір, який готовий терзати кожного, хто скаже криве слово про Женю.

― Еванжеліна здорова, ваша величність, ― ледь стримуюсь, щоб не підвищити голос.

― Яків, ― м’яко виправляє. 

― Яків, ― погоджуюсь. Глибоко вдихаю, намагаючись втамувати гнів. ― Ева здорова. А от хто хворий, так це лікар Куінкей і її зять, Лейтон Гленвіль.

― Маєш докази? ― відразу підбирається. Не відмахується. І це додає оптимізму.

― Дещо… Але якщо ви залучите свої служби, впевнений знайдеться чимало…

― Говори!

***

Женя

— Вітаю, Ево! Радий тебе бачити знову! — наді мною схиляється усміхнене обличчя доктора Куінкея. Ще б йому не радіти — отримав мене таки для дослідів.

Похмуро дивлюся на чоловіка і демонстративно мовчу. У тому, що я у лікарні сумнівів не виникає — знайома палата, знайоме ліжко, знайомі люди довкола. Мої руки прив'язані ременями до каркаса, у вені стирчить голка від шприца.

Намагаюся поворушити кінцівками, але ці покидьки свою справу знають — мені ніяк не вивільнитися. Лікар у відповідь на мої спроби єхидно посміхається і дістає шприц.

— Ну що ж ти така дика, Ево? Адже можеш завдати шкоди сама собі…

— Що з Тео? — Нечемно перебиваю. Але начхати. Спогади про те, як коханий лежав на бруківці перед храмом, досі стоять перед очима і примушують болісно стискати серце.

Куїнкей не відповідає. І я знову починаю вирватися, відчайдушно смикаючи руками.

— Та все з ним гаразд. Було. Вже клопочеться, щоб тебе віддали під його опіку, — зітхнувши, нарешті, каже лікар.

Не знаю, чи варто йому вірити, але все ж таки надія, що він говорить правду, боязко поселяється в серці.

А поки я думаю над сказаними ним словами, Куїнкей незворушно приєднує скляний корпус шприца до голки і починає повільно вводити ліки.

— Що це? — насупившись, питаю. Знову пірнати в непритомність бажання немає.

— О, нічого страшного. Лише заспокійливе, — хитає головою. — До тебе повинні прийти відвідувачі, і мені не хотілося б, щоб вони засмучували тебе… Або ти їх…

Слово "відвідувачі" мене лякає до дрижаків. Хто це до мене навідатись зібрався? Невже слимак-Лейтон?

Знову в паніці починаю смикатися, але лікар уже зробив ін'єкцію і тепер безтурботно спостерігає за моїми спробами звільнитися.

— Що ви зі мною зробите? — вибившись із сил, слабким голосом питаю. Заспокійливе починає діяти, і свідомість вже потроху огортає знайома апатія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍