Олеся Лис - Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис

Я не можу встежити за сутичкою: миготять гострі шаблі, руки, чорні плями костюмів поєднуються з червоними мундирами стражників, чуються хрипкі вигуки та глухі удари. А я навіть підняти рук не можу, щоб їм допомогти. Намагаюся раз-по-раз зупинити час, поки не вибиваюся з сил, але нічого не виходить. Безвольно обвиснувши на руках у Зої і Ліни, крізь застилаючі очі сльози з жахом дивлюся на бій. Свідомість ніби спливає кудись, у голові туман, який навіть гучне охкання Ліни не може розірвати і здавлений вигук Зої. А потім мій рот закриває чоловіча долоня. Другою рукою невідомий міцно охоплює мене поперек тіла.

Здавлено мучу і брикаюсь, намагаючись вирватися. Навіть кусаю руку на своїх губах, на секунду давши собі можливість звільнитися і покликати на допомогу.

Мій крик лише на мить відволікає Тео, але цього виявляється достатньо, щоб викрадач спіткнувся об корінь, що буквально на очах виліз з-під землі. Він падає, захоплюючи мене за собою.

Боляче вдарившись стегном об землю, вислизаю з-під чоловіка і піднімаюся на ноги. Кидаю погляд на місце битви і завмираю від жаху, бо, зосередившись на моєму порятунку, Теодор пропускає удар і, як підкошений, падає на землю.

Рігана відтісняють троє стражників, а Крев швидко прямує до мене, міцно хапає за плече й заштовхує у карету. У ній вже хтось сидить. Краєм ока помічаю на цій людині білий халат. Й мороз йде поза шкірою. Проте, фобія відступає, мене зараз більше турбує те, що робиться зовні.

Інші стражники одразу залишають поле битви, розсідаючись по конях. А двоє протискуються в екіпаж і сідають на лаву з двох боків від мене. Я, не звертаючи на них уваги, приникаю до вікна і з тривогою спостерігаю за Теодором, що лежить на землі. Зої вже клопоче біля нього. Ліна стоїть поряд і плаче ридма. Рігана мені не видно. Зате добре помітний Крев, який, підійшовши до Теодора, схиляється над ним й тихо, але чітко промовляє:

— Про цей інцидент я згадувати не буду. На війні ми билися пліч-о-пліч. Як шкода, що сьогодні нам довелося стати один проти одного.

Тео йому щось каже, але я вже не чую. Стражники відривають мене від вікна, і садовлять на лаву.

Карета рушає, і через кілька хвилин і храм, і село поблизу Айвернеса ховаються з поля зору. А за ними і шпилі самого замку, що став мені справжнім домом.

Сльози знову виступають на очах, і я починаю тихо плакати. Знаю, що це марно і ніяк не допоможе в моїй ситуації, але стриматися не можу.

Біль гострими кігтями розриває груди, вивертає навиворіт, хвилями клекоче всередині, накриваючи з головою. Мій Тео, що з ним? Його поранили? Вбили? Зої була така бліда, а Ліна гірко плакала. Я бачила краплі крові на бруківці. Ця кров його? Чи когось іншого?

Прикриваю рота долонею, щоб голосне нелюдське виття не вирвалося назовні. Я не переживу, якщо з ним щось трапиться... Не зможу... Це все через мене. Мені треба було одразу піти до цих стражників. Не треба було опиратись, не треба було ховатися. Іти і все. І нехай що хотіли, то б і робили зі мною, зате з Тео було б усе гаразд.

Істерика набирає обертів, ридання струшують тіло. Я буквально відчуваю, як моя душа гине від відчуття безпорадності, від усвідомлення, що через мене постраждав коханий, постраждали діти. А я нічого не можу вдіяти, нічим не можу допомогти.

Укол у плече одночасно приводить до тями і накриває новою хвилею тривоги. Здивовано дивлюся на шприц, що вп'явся в руку, і прозору рідину в ньому. Чоловік у білому повільно вводить ліки, доки стражник надійно фіксує моє тіло, щоб я не виривалася.

— Поспи, бідолаха… — співчутливо каже чоловік. — На нас чекає довга дорога, краще, коли ти проведеш її у снах… — і я відчуваю, як тяжіють мої повіки, а голова безвольно падає на груди.