Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

Бігти босоніж із задертою майже до стегон спідницею виявилося набагато зручніше, ніж я думала, навіть якщо враховувати, що я не знаю, куди мене несе. Перед очима миготять коридори, двері, мені ж потрібні сходи вниз, які, як виявилося, не так-то просто знайти. У вухах шалено б'ється серце і коле в боці. Невеликі криві сходи для слуг раптово опинилися за одним із поворотів, у який я ледве вписалася на повній швидкості та ледь не вбилася потім, поки спускалася ними. Тому, коли опинилася в натовпі слуг і варти, ледь не видала себе з головою своїм запеклим виглядом, добре, що вони ні на мене, ні на сходи не дивилися. Погляди були прикуті до парадного входу і відчинених дверей. З вулиці долинає шум і звуки якогось дивного музичного інструменту. Тримаюся ближче до стіни, повільно просуваючись якомога далі від натовпу, але людей занадто багато.

Жінки шепочуться, на їхніх обличчях захват. Музика стає голоснішою, явно наближаючись до палацу, мені ж треба пройти через коридор із кількома стражниками, а далі до входу в підземелля близенько. Та що там таке відбувається? Музика замовкає, і всі раптово падають на коліна, і я нарешті можу побачити причину переполоху.

"Ангели", - виникла перша асоціація від побаченого. Кілька довговолосих сіреньких у довгополих, розшитих золотом вбраннях наче пливли повітрям. У житті не бачила нікого красивішого, застигла від відкритого видовища, забувши про конспірацію. Коли ж згадала, вже було не до неї. За трьома найкрасивішими чоловіками, що я бачила в житті, йшла жінка з довгим рудим волоссям у червоному вбранні, чимось схожому на їхній чоловічий одяг. Ось її я впізнала відразу.

Якого дідька вона ще жива?! Ось у чому-чому, а в тому, що монстр все-таки вбив цю руду гадину, я була впевнена! Та хто вона така, чорт би її побрав?! На мить я спіймала її погляд, але тієї ж миті всю делегацію загородив натовп слуг і стражників. Пригнувшись, повернула в порожній коридор і вже майже дісталася дверей до підвалу, як мене схопили за руку і затягли в якусь комірчину. У ніс вдарив затхлий запах, через темряву, що різко настала, нічого не видно, зате інші почуття загострилися.

Від нього пахне пловом, збройовим мастилом і кров'ю. У темряві, якщо забути, який він має вигляд, то не здається монстром, скоріше звичайним чоловіком, який зачинив мене із собою в коморі зі швабрами. Беру свої слова назад, ніякий він не звичайний мужик! Намагаюся віддерти його руку зі свого рота, який він затиснув, чи то бажаючи задушити, чи то заткнути. Друга його рука також двозначно стискає моє стегно. Коліно впирається у двері за моєю спиною між моїми ногами, мимоволі непристойно задерши мою спідницю. У такій ситуації тільки один привід для радості - ніхто не бачить мого червоного обличчя.

Прибираю його руку далеко не одразу, у коридорі чути шум, але биття власного серця набагато гучніше. Розумію, що він нахилився до мене раніше, ніж хочеться собі в цьому зізнатися. Очікую, що одразу за поцілунком настане неминуче покарання: якесь жахливе видіння, або ще щось гірше, але рятівної прірви немає. Просто поцілунок, від якого болять губи, і підкошуються ноги. Так, напевно, навіть гірше, ненавидіти себе за те, що твоєму власному тілу приємно. Я маю чинити опір, але мої слабкі наміри змушують його лише посилити натиск. Двері заскрипіли, коли після моєї спроби дати йому ляпаса, він, спіймавши моє зап'ястя, закинув мою праву ногу собі на стегно. До горла підступила паніка, а монстр спокійно змусив опустити руку. Наші руки знову зчепилися в замок, і біль від порізу майже зник. Мені здалося, що під час дотику ми зменшуємо біль одне одного. Дивна думка, але враховуючи, який туман у голові, дивно, що я взагалі здатна мислити.

Ще недавно я не вірила, коли дівчата в селі розповідали, як втрачається розум від збудження. Любаво, прийди до тями, ну хоч трошки.

"Ні, ні, ні, ні!" - шепочу йому в губи, поки його рука повільно рухається по зовнішній стороні мого стегна під сукнею. Знаю, що не зможу її прибрати, тому хапаю його за волосся і, щодуху, смикаю, разом із цим кусаючи його губи. Чи то несильно прикусила, чи то такі ігри йому сподобалися, але наш поцілунок стає глибшим і набуває смаку крові. Роздвоєний язик хазяйнує в моєму роті, а велика рука монстра стискає стегно, нагадуючи, хто кому тут належить. Саме в цю мить, ніби всього того, що відбувається в комірчині, мені було замало, з-за дверей долинає розмова двох сіреньких їхньою мовою.

- Бачив її? - недбалим і вочевидь нешанобливим тоном запитав один із них в іншого.

- Звичайно, бачив, така горда, наче вона - все ще єдина претендентка, - засміявся другий десь зовсім близько.

- З такою нареченою стає зрозуміло, чому наш Монстр одразу двох дружин завів, - сміється один із чоловіків, - може, хоч одна виживе, коли Усала дізнається, що не бувати їй наступною повелителькою.

- А якщо обидві не виживуть? - поцікавився інший.

- Хоч одна точно виживе, кажуть, Монстр уже вибрав, кого віддасть на поталу Рудій Змії. Тож скоро повернемося додому, і я візьму собі в дружини симпатичну ледвіжку, але точно не руду!

Сіренькі засміялися, проте нам із монстром стало не до сміху. Зір звик до темряви, я бачу риси його обличчя та чорні очі, в яких насправді горять іскорки. Ми вже не цілуємося, хоча наші губи притиснуті, а його руки завмерли там, де й перебували до цього. Він зрозумів, що мені зрозуміло, про що вони говорять. Я зрозуміла, кого віддадуть на поталу нічній гості.