Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

- Я хоча б зможу покликати на допомогу, - узялася в боки, складаючи руки на грудях у захисному жесті. Декілька хвилин принц мовчки свердлив мене поглядом, потім зітхнув:

- Ми оглянемо мурашник сьогодні ж. Дай мені ключі.

Я покірно дістала з-під спідниці зв'язку і простягла маршалу.

- Це не все, Асгейре, - додала, спостерігаючи як він розглядає отримане. Співрозмовник запитливо вигнув брову. – Виявилося, що на наших картах зображені не всі таємні ходи.

Чоловік завмер, перевів погляд із ключів на мене.

- Ну давай, Сандро, здивуй мене ще сильніше.

- Учора я випадково виявила вхід у мурашник, якого немає на картах. Той, що стріляв у тебе зробив це з коридору, який не позначений на кресленнях. Ще вперше я знайшла на тому місці маленький клаптик карти, але ми не знаємо, звідки міг узятися третій екземпляр, правда.

Третій принц важко зітхнув, відкинувся на спинку крісла і прикрив очі рукою. На кілька хвилин у кабінеті встановилася незатишна тиша. Маршал роздумував.

- Я розчарований, Сандро, - нарешті тихо промовив він. Ці слова чомусь відгукнулися глухим болем за грудиною, але мені вдалося витримати його погляд і продовжити слухати: - Не повідомивши мені про таємні ходи, ти наразила моє життя на небезпеку. При цьому ти чудово розуміла, що я єдиний, хто може допомогти зберегти життя мешканцям Вомон-ле-Тіссен. Нічого не сказала мені, коли дізналася про те, що хтось ходить за стінами. Піддала загрозі життя другого принца Мілаїри і дам Хаген.

- За останніх я не особливо переживала, - все ж таки вирвалося у мене обурене пирхання. Блакитні очі хижо зіщулилися:

- А за кого переживаєш? За констебля? За своїх довірених? А за Коррадо? Незнайомець погрожував йому, і наскільки ти могла переконатися - та людина готова вбивати. Мені пощастило, але моє везіння теж не вічне.

Мені сказати не було чого, а маршал покидати кабінет не поспішав. Він підняв погляд до стелі, щось видивляючись. Потім раптом приголомшив мене:

- Я здогадуюсь, хто ховається у стінах.

– Хто? - здивовано обернулася до співрозмовника. Він поволі перевів погляд на мене.

- Даріо де Шальє.

Дихання перехопило, а серце впало в п'яти. Руками я мимоволі вчепилася в поручні крісла, відчуваючи, що якщо відпущу їх, то звалюся на підлогу. Асгейр пильно дивився на мене і карбував слова:

- Я бачив його у фортеці. У вежі з годинником.

Мені здалося, що я зараз зомлію під цим важким поглядом. У свідомості тримало лише те, що Білий Кат міг зашкодити не тільки мені. Від одного його слова залежать життя всіх жителів Валуа. Саме це усвідомлення штовхнуло мене в спину. Я швидко підхопилася з місця, обігнула стіл і впала навколішки перед чоловіком. Він, мабуть, такого не чекав, тому й сам скочив на ноги, дивлячись на мене здивовано.

— Вибачте, світлий лорде, — давлячись риданнями, що рвалися назовні, поспішно заговорила. - Я впустила маркіза задовго до вашого прибуття. Він благав про порятунок, і я допомогла йому. Збрехала вам, коли ви питали, але я робила це не зі зла. Весь час за Даріо стежили, він не покидав вежі. Він боявся навіть думки опинитися наодинці з вами. Маркіз давно покинув Вомон-ле-Тіссен. Нині він мешкає в одному з міст Валуа. Щотижня він звітує перед управителем міста, а тому я точно знаю, що це не він. Я… я не думала, що ви його впізнаєте.

- Я ж казав, Сандро, - холодно нагадав Асґейр. - Я пам'ятаю очі кожного, хто приходив до маєтку Фіцваль.

- Вибачте, благаю, не карайте людей, це все моя провина, - я схилилася ще нижче. Почула, як маршал присів поруч зі мною.

- Де він? - спитав тихо. Піднявши голову, я відчула, що сльози таки заструмували по щоках:

- Я не можу, - прошепотіла, не в змозі говорити голосніше. - Якщо скажу – ви його вб'єте. Не можу своїми словами підписати смертний вирок.

- Сандро ...

Асгейр подався вперед, підхопив мене за плечі й поставив на ноги. Я похитнулася, але чоловік раптом обхопив мене руками за талію, притискаючи до себе. Поклав мою голову собі на груди й ніжно провів рукою по волоссю. Я остовпіла від подібного, завмерла, боячись зробити вдих, а голос маршала став нижчим, наповнився знайомою густотою та приємною вібрацією:

- Не плач, маленька. Даріо точно не вартий твоїх сліз. Подивись на мене, - моєї щоки торкнулася огрубіла шкіра на долоні маршала. Чоловік ласкаво підняв мою голову і зазирнув у вічі: - Маленька герцогиня з таким великим серцем. Тяжко тобі доведеться. Але якщо це покращить твій настрій, то я залишу цьому щуру його щуре життя.

Я не мала до Даріо ніяких теплих почуттів, але від цієї фрази мені дійсно стало легше. Куточки губ самі собою зігнулися у слабкій посмішці. Та й тіло хоч і горіло від сорому і незручності, опинившись у міцних обіймах, але вогонь цей неочікувано мені сподобався.

Не встигла схаменутися, як Асгейр схилився ближче і по черзі торкнувся губами моїх щік у тих місцях, де висихали доріжки від сліз. Мене ніби мішком по голові вдарили, всі думки вилетіли геть, всередині билася лише паніка, у вухах шуміла кров. І я ледве змогла почути тихий шепіт чоловіка:

- Як же я радий, що не бачив із тієї клітки твої очі.