Анна Ліє Кейн - Володарка останньої фортеці, Анна Ліє Кейн

11.3

- Світлий лорде, - я гукнула маршала, переконавшись, що в коридорі ми самі. Чоловік завмер і повільно обернувся. Зупинившись за три кроки від нього я ніяково сказала: - Дякую. За те, що…

- Не варто, Сандро. Тобі потрібно навчитися самій давати їм відсіч. Ти тепер моя наречена і можеш говорити з ними на рівних.

- Я врахую це, - тихо відповіла і схилила голову. Асгейру легко було думати так, а я все ще перебувала в полоні власного виховання та ольдовійских поглядів на життя. Дуже багато чому мені ще треба було навчитися.

Білий Кат не поспішав іти, він так і стояв, роздивляючись мене. Наважившись, я підняла погляд і повідомила:

- Мені треба поговорити з вами...

- Тобою, - коротко і суворо виправив мене чоловік. Я старанно повторила:

- Тобою. Щодо таємних ходів фортеці.

- Давно треба, - згідно кивнув маршал і запропонував мені лікоть.

Опинившись у моєму кабінеті, я щільно зачинила двері, але замикати їх на ключ не наважилася. Пройшла до свого столу та вказала маршалу на карту. Він узяв її до рук і опустився у крісло для відвідувачів, уважно розглядаючи креслення. Світлі брови поповзли до перенісся. Розправивши спідницю, я сіла за стіл і склала руки, очікуючи реакції чоловіка.

- Це вражає, - нарешті виніс свій вердикт маршал. - Навіть у Монтанарі, у королівському палаці я не бачив нічого подібного. Чому ти приховувала це стільки часу?

Холодні блакитні очі подивилися на мене в очікуванні відповіді. Здавалося, що чоловік одним поглядом намертво прибив мене до сидіння.

- Вислухайте…

- Сандро, - Асгейр пригнічено похитав головою, ніби журився, що неуважний учень не може засвоїти урок. Я швидко зрозуміла помилку та виправилася. Якщо йому так подобається більше, мені доведеться підкорятися.

- Вислухай мене, будь ласка. Ми приховували таємні ходи не через те, що хотіли якось нашкодити. Навпаки, я намагалася убезпечити мешканців палацу. Якби раптом… ти вирішив не дотриматися слова, то в мене був би спосіб врятувати хоч частину людей, виводячи їх таємними ходами. Мешканцям було заборонено входити до мурашника, доки ви тут ним не користувалися.

Чоловік повільно склав карту вдвічі, потім у чотири рази, але повертати її мені не поспішав. Він задумливо вдивлявся в моє обличчя і, нарешті, поставив питання, якого я боялася і чекала одночасно:

- Чому ти вирішила віддати мені карту зараз?

Облизнувши пересохлі губи, видихнула, наче прощалася зі страшним секретом:

- Там хтось є.

Третій принц миттєво напружився, вся показна розслабленість щезла з його пози. Він вирівнявся в кріслі й подався вперед.

– Хтось? Тобто ти навіть сама не знаєш хто ходить таємними ходами Вомон-ле-Тіссен?

- Не знаю, - ще тихіше промовила і мерзлякувато повела плечима. При думці про того, кого я застала біля входу в покої Асгейра, ставало незатишно і навіть страшно. Довелося розповідати спочатку: - Я заборонила користуватися ходами слугам та мешканцям фортеці. Двері, що поєднують коридори палацу з рештою мурашника були замкнені. Ключі залишилися лише в мене та в констебля.

- Зробити дублікати ключів не так вже й складно, - пирхнув маршал, але тут же кивнув мені, просячи продовжити розповідь. Я скорилася:

- Того дня, коли… - голос зрадливо здригнувся, і я відвела погляд: - Коли тебе поранили, мені довелося пробиратися в хазяйські покої через таємний хід. Біля твоїх дверей хтось був, він намагався пробратися до спальні. Назаріо потім виявив сліди, ніби замок намагалися зламати.

- Чудово! – Асгейр навіть підвищив голос і різко підвівся на ноги. Я мимоволі стиснулася в кріслі та закусила губу, не знаючи чого чекати від розгніваного чоловіка. Він продовжував обурюватися: - І ти кажеш мені про це тільки зараз? Там могла бути людина, яка намагалася мене вбити! Адже ми так і не знайшли її. А ти вважала за краще приховувати це від мене! Сандро! Дивись мені в очі!

Маршал ступив ближче, одну руку впер у стільницю, а другу в спинку мого крісла, нависаючи наді мною. Відчуваючи, що вже починаю тремтіти від страху, все ж таки підвела голову. У світлих очах вирувала лють.

- Мало того, що час втрачено, так ще й... - рик чоловіка обірвався. Він раптом замовк, ковзнув поглядом нижче, до моїх губ і підборіддя, а потім додав тихіше, знову дивлячись мені в очі: - Адже ти могла і не вийти з тих коридорів. Про що ти думала?

- Я думала, що мені здалося, - слабо промимрила, намагаючись втиснутись в оксамитову оббивку крісла. – Ми кілька разів допитували слуг, обшукували мурашник, але нікого не виявили. Я не знаю, хто там, Асгейре…

- Чому ти кажеш так, ніби він усе ще там? - насупився чоловік. Полум'я в його погляді повільно вщухало, голос пом'якшав, але відходити він не поспішав. А я ледь не почала заїкатися від його недозволеної близькості та чоловічого аромату, що огортав мене.

– Коррадо його чув. Він погрожував хлопчику.

- Погрожував? – здивувався маршал. - Що він казав? Коли це було?

- Декілька днів тому. Він обіцяв вбити його.

- Тому ти ночуєш у спальні пасинка? – припустив маршал. Я закивала, а він раптом розреготався. Відштовхнувся від столу і відступив, повертаючись у крісло. Сміх обірвався так само різко, як і почався. Чоловік глянув на мене з неприхованим сарказмом: - Ти вирішила, що якщо вбивця увірветься в покої хлопчика, то його зможе зупинити слабке дівчисько?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍