Ю. Несбе - Макбет

— Я розумію, що ви не виспалися і приголомшені тривогою, старший комісаре. Рекомендую вам узяти відгул на роботі. А тепер щодо вашої дружини…

— Ви помиляєтеся, — вигукнув Макбет, дістаючи кинджал із заплічної кобури. — І покарання за невиконання обов’язків буде жорстоким, зважаючи на нинішній надзвичайний стан.

— Сер… — почав був Джек.

— Потрібне хірургічне втручання, — сказав Макбет. — Саме це робить справжній лікар: вирізає те, що є згубним. Жене від себе думку про те, що пацієнту болітиме, бо це лише змусить його вагатися. Видаляє і знищує злоякісне утворення, пухлину чи вражену гангреною ступню, аби врятувати весь організм. І не тому, що пухлина чи ступня є згубними самі по собі, а тому, що ними слід пожертвувати. Я правильно кажу, докторе?

Психіатр схилив голову набік.

— А чи ви впевнені, що оглянути треба вашу дружину, а не вас самого, містере Макбете?

— Я вже поставив вам ультиматум.

— Тоді я іду — і негайно. Можете штрикнути мене у спину отою штукою, якщо вам так хочеться.

Альсакер обернувся до нього спиною і рушив до сходів, а Макбет ще якийсь час дивився йому вслід. Потім витріщився на кинджал у своїй руці. Що ж він, у біса, робить?!

— Докторе Альсакере! — вигукнув Макбет, кидаючись слідом за психіатром. — Благаю, ви мусите, ви просто зобов’язані їй допомогти. Вона — все, що у мене є. Я хочу повернути її. Ви мусите повернути її. Я заплачу стільки, скільки скажете.

Альсакер задумливо посмикав свою бороду.

— Це — вариво?

— «Влада», — відповів Макбет.

— Ще б пак!

— Ви про неї знаєте?

— Так, знаю. Вона може мати різні жаргонні назви, але хімічний склад один і той самий. Люди гадають, що це антидепресант, бо перші кілька разів вона діє, як стимулятор, але потім кожен наступний прийом спричиняє психоз.

— Так, так, саме це вона і вживає.

— Я спитав, що вживаєте ви, містере Макбете. Тепер мені все зрозуміло. І давно ви підсіли на «владу»?

— Та я…

— Очевидно, недавно. Спочатку у вас випадуть зуби. Потім ви втратите розум. А з тюрми психозу вибратися ой як нелегко! Знаєте, як називають тих, хто підсів на «владу»? Полонені.

— Послухайте…

— А точніше, військовополонені. Дотепно, чи не так?

— Я — не ваш пацієнт, Альсакере. Принаймні наразі. Я прошу вас не йти, допоки ви не зробите все, що спроможні зробити.

— Я обіцяю повернутися, але мені вже пора до інших пацієнтів.

— Джеку, — мовив Макбет, не рухаючись і не зводячи очей з психіатра.

— Слухаю, сер.

— Покажи йому.

— Але ж…

— Він давав клятву Гіппократа.

Джек розгорнув пакунок і простягнув його лікарю. Той мимоволі позадкував, затуливши рота й носа долонею.

— Вона гадає, що це її немовля, — пояснив Макбет. — Це не заради неї і не заради мене. Це заради нашого міста, докторе.

Коли за ним зачинилися двері, Макбет відчув якийсь химерний тиск на вуха. «Ось я й потрапив до психушки», — подумав він. Стіни невеличкої квадратної кімнати, де сиділи, втупившись у нього, троє людей, були оббиті м’яким покриттям, проте вона мала і вікно.

— Не бійтеся, — сказав чоловік за столом. — Я просто поставлю вам кілька запитань. Це ненадовго.

— Не запитань я боюся, — мовив Макбет, сідаючи, — а своїх відповідей.

Чоловік усміхнувся, музика, що линула з гучномовця над вікном, стихла, і він приклав до рота палець, коли на стіні спалахнула червона лампочка.

— Ви слухаєте цілодобову програму новин з Волтом Кайтом, — мелодійним голосом мовив чоловік, повертаючись до мікрофона на столі. — До нас завітав улюбленець городян, новий старший комісар Макбет. Після знищення однієї з найнебезпечніших наркобанд нашого міста, «вершників-вікінгів», він невтомно бореться з їхніми корумпованими приспішниками в рядах самої поліції. Макбет завоював серця людей і відродив у них надію на краще своїми натхненними промовами, в яких стверджує, що для нас розпочалися нові часи. Може, це просто риторика, старший комісаре?

Макбет прокашлявся. Він був готовий. Він був новою людиною. Завдяки новій дозі препарату його стан був бездоганним.

— Я — людина проста, тож не надто знаюся на риториці, Волте. І сказав лише те, що мав на думці. Себто якщо наше місто знайде в собі волю, воно знайде в собі й сили піднятись. Але ні начальник поліції, ні політики не зможуть підняти місто; це мають зробити самі городяни.

— Але ж їх треба надихати і вести за собою, чи не так?

— Авжеж.

— Вас уже називають потенційним мером. Ви можете спокуситися посадою мера, старший комісаре Макбете?

— Я — працівник поліції, і волію служити нашому місту на тій посаді, на яку мене призначили.

— Інакше кажучи, ви хочете бути скромним слугою народу. Ваш попередник, Дункан, теж вважав себе слугою народу, хоча і не був таким скромним, як ви. Він обіцяв спіймати найвпливовішого кримінальника нашого міста Гекату, відомого також під прізвиськом «Невидима Рука», і зробити це протягом року. Тепер, коли ви покінчили з «вершниками», який кінцевий термін ви призначаєте самому собі стосовно Гекати?

— По-перше, дозвольте зазначити, що прізвисько «Невидима Рука» виникло немарно. Про Гекату ми знаємо дуже мало — лише те, що він, імовірно, керує виробництвом наркотику з назвою «вариво». Але, зважаючи на його масштабне виготовлення і збут, цілком можливо, що йдеться не про якусь одну особу, а про цілу мережу виробництва і збуту, яка належить кільком власникам.

— Що я чую? Невже ви хочете сказати, що не робитимете своїм пріоритетом арешт Гекати, як це зробив Дункан?

— Я хочу сказати, що старший комісар відмовляється використовувати всі ресурси для арештів, які забезпечать гучні заголовки газетних передовиць, уславлять поліцію й закінчаться дзвоном келихів з шампанським у міській раді, але насправді мало що змінять у повсякденному житті людей. Коли ми заарештуємо чоловіка на ім’я Геката, його місце на ринку займуть інші, якщо ми не розв’яжемо реальну проблему нашого міста.

— І що ж це за проблема?

— Забезпечення зайнятості, Волте. Треба дати людям роботу. Це — найкращий і найдешевший рецепт від злочинності. Ми можемо заповнити наші тюрми в’язнями, однак, допоки вулицями ходять голодні люди…

— Зараз ваші слова схожі на передвиборчу промову кандидата в мери.

— Та мені байдуже, на що схожі мої слова. Я просто хочу, щоб наше місто знову розвивалося стабільним і правильним курсом.

— І як ви збираєтеся це зробити?

— Ми можемо зробити це, врахувавши інтереси як інвесторів, так і робітників. Інвесторів слід нещадно карати, якщо вони уникають сплати податків і підкупом забезпечують собі привілеї. Але водночас місто мусить гарантувати їм, що правила гри будуть однаковими для