Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

так, наче зібрався на омріяне відкриття заводу.

Нарешті заклацали замки. Він нетерпляче переступив із ноги на ногу.

— Заходьте! — гукнули з-за дверей.

Він відчинив. У ніс ударив ядучий, кислий запах, ніби й знайомий, та водночас виникало відчуття, що такий сморід він відчуває вперше в житті.

— Боже мій… — Павло Борисович скривився й аж закліпав, так наче чистив цибулину. — Чим так смердить?

Літня жінка в інвалідному кріслі діловито крутнулася у вузькому темному коридорі й зникла в надрах квартири.

— Не смердить, а пахне! — гукнула вона з іншої кімнати.

Павло Борисович зачинив за собою двері і клацнув вимикачем.

— Роззувайся! — ніби читаючи його думки, гукнула жінка.

— Точно? — запитав він і, вагаючись, втупився в брудну підлогу.

— Капці взуй!

Зітхнувши, він скинув дорогі лаковані туфлі. Двома пальцями взяв із полиці для взуття пару старих хатніх капців. Гидливо зморщився й поставив їх на місце. Пішов у шкарпетках.

Тісна кухня була геть обтикана тліючими ароматичними паличками. У склянках, пляшках, чарках — вони стояли повсюди. На брудній газовій плиті щось кипіло в алюмінієвому ковшику. Пряний аромат паличок домішувався до смороду, й ставало ще гірше. Павлові Борисовичу до горла підступила справжнісінька нудота, він квапливо дістав із кишені хустинку і притиснув її до носа.

— Тут здохнути можна… — прохарчав він.

— Та прямо таки! — відмахнулася жінка і по-діловому збільшила вогонь під ковшиком. — Упарена урина пахне сушеними яблуками.

— То це сеча?!

— Урина! У ній біогенні стимулятори. Потужний лікарський засіб!

Мер судомно лигнув:

— Твій син знає, чим ти лікуєшся?

— Мій син ніякого біса не петрає в медицині.

— Можна подумати, це — медицина…

— Це Шивамбукальпа! У мене від неї, до речі, сивина почала зникати!

— Від чого? — не второпав Павло Борисович. — Я думав, ти в коліно втираєш…

— У коліно я втираю часник. Упарену урину — всередину, по дві столові ложки.

— Ти сечу п’єш, — насилу промовив Павло Борисович, притиснув хустинку до губ і приплющив очі.

— Урину, — виправила жінка.

— Ненормальна…

— Про це навіть по телевізору говорять! — відмахнулася жінка. — Йому я теж сказала: «Спершу подивися передачу, а тоді виступай!» А він, знаєш що? «Мене, — каже, — скоро теж по телевізору покажуть». Я сміялася!

— Може, й даремно, — понуро зауважив Павло Борисович.

— Що даремно? — не зрозуміла жінка.

— Сміялася. Давно він заходив?

— Ну а ти як думаєш? Як я без нього: ні в душ піти, ні поперек розтерти!

— Ти сама себе загнала в це крісло.

— Можна подумати, було б краще, якби мене сюди роки загнали! — обурилася жінка. — І він теж: «Коліно, — каже, — розходжувати треба, а не берегти». Паличок понаставляв — запах йому не нравиться. А як на мене, то від нього після роботи втричі хуже тхне. Це, по крайній мірі, природа!

З цими словами жінка доволі бадьоро підвелася з інвалідного крісла, відчинила кухонну шафку, витягла банку з гвоздикою й кинула зо два бутони в алюмінієвий ковшик.

Тупогуб стенув плечима:

— Пожежники, менти і лікарі завжди по-особливому пахнуть. Але ж хоча б не сечею.

— Прати частіше треба, ото й усе! Пожежники в нього по-особливому пахнуть… Чого прийшов, кстаті? То по року не показуєшся…

— Мені в його кімнату треба.

Вона розвернула крісло й подивилася на нього знизу вгору.

— Що він уже учудив?

— Поки не знаю. Може, й нічого. Просто подумав, де ще можна взнати про твого сина більше, ніж тут…

— Тут він справжній, — вона кивнула. — Просто хороший хлопчик, яким так і не захотів стати в реальності.

— То ти не проти?

Вона штовхнула білі дерев’яні двері спальні й від’їхала у своєму кріслі назад.

Це була дитяча. Така, як буває у п’ятнадцятирічних підлітків — з постерами, дурнуватими написами на кшталт «моя кімната, мої правила», зі склеєною моделькою літака на підставці.

— Він часто тут буває?

— Завжди, коли приходить. Мінімум по годині сидить. Квіти поливає. А буває, що зрізає свої нігті й сидить з пальцями в землі. Отак би й прибила, чесне слово…

Останню фразу вона процідила крізь зуби.

— А ти нічого незвичного не знаходила, коли прибирала?

— Наркотіки? — жінка схвильовано вхопила мера за рукав, наче він міг утекти.

— Та при чому тут це! Просто щось… Не знаю навіть… — мер замислився. — Він нащось брав у мене в гаражі креозот. Не знаєш, нащо?

— Та хто ж його знає. А по роботі йому не могло знадобитися?

— Я теж про це подумав, просто… — Павло Борисович пожував губи. — Не має значення. Я огляну тут усе, якщо ти не заперечуєш.

Вона не заперечувала. Павло Борисович причинив за собою двері, щоб сморід дошкуляв не так сильно. У кімнаті був ідеальний порядок. Складалося враження, що тут і справді нічого не змінилося. Павло Борисович не знав, що саме шукає. У голові крутилась якась невиразна думка, але поки що вона була занадто розмита, щоб її вхопити. Подумав, що добре було б попорпатися в його комп’ютері чи планшеті, але в кімнаті нічого такого не було. Був, до речі, старий відеомагнітофон. Тепер уже справжня древність. Не те що колись…

Павло Борисович провів пальцем по корінчиках відеокасет. Пройшовся вздовж шафи з ідеально рівними шерегами солдатиків на полиці. Вдивився в назви книжок, зупинився навпроти столу.

Аж раптом побачив. Серце лунко йойкнуло, і він уперше збагнув, як же сподівався нічого не знайти. Це була невелика книженція в яскравій паперовій палітурці, як оті, що їх продають на вокзалах і автостанціях. А ще їх розносять по купе глухонімі продавці. Чомусь завжди саме глухонімі…

— Олю! — гукнув мер. — Оль!

Двері відчинилися з різким стуком — вона врізалася в них колесом інвалідного крісла.

— Щось знайшов? — вона стривожено подалася вперед.

— Послухай… Він має почуття гумору? — запитав він, гортаючи книжку.

— Що?

— Почуття гумору, — повторив Павло Борисович. — Як думаєш, у твого сина воно є?

— Поняття не маю, — вона скривилася. — Для чоловіка це точно не головне.

— Воно або є, або ні, — наполягав мер.

— Мені оце тільки шуткувать! — вона розчаровано заходилася розвертати крісло. — Я вже подумала, ти наркотіки знайшов…

Павло Борисович зітхнув, неуважно гортаючи сторінки. Його лице чомусь поблякло і враз наче постаріло років на десять.

Щось зашкварчало в кухні.

— Твоя урина, — сказав він, не підводячи погляду.

Жінка зойкнула, облишила спроби розвернути крісло, скочила й побігла в кухню, хльостко стукаючи п’ятками по підлозі.

— Та матері ж твоїй, га! — спересердя вигукнула вона. — Сциклі википіли!

Цілком поглинутий книжкою, Павло Борисович навіть не всміхнувся. У самій книженції, очевидно, не було нічого незвичного. Мабуть, повертівши в руках, мер поклав би її на місце й забув.

Якби не особливі примітки друкованими літерами на полях. «Це не смішно», «Викликає усмішку», «Давній жарт, не використовувати» — ішлося в них. І тільки одна ремарка була написана не простим олівцем, а червоним.

«Христина сміялася».

Площа шепотіла. Гомоніла, перезиралася, зойкала і хитала головою. Андрій мав слушність: ярмарок не згорнули, але принаймні виступ ансамблю скасували. Та й торгівля точилася наче сама по собі: як тло для переляканого шепотіння, боязких припущень і свіжих чуток, що народжувалися в купках людей.