Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

я була, але змусила себе вдивлятися у воду і вслухатися в тишу, що настала після зникнення Галерана.

Це був мир, відсутність конфлікту.

Тоді, досі не вірячи в нову реальність, я побігла вгору по сходах в пошуках Людовика і своєї донечки.

 

64 Передостанній день війни

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1149

Ми досі не мали змоги залишитися наодинці, король Франції та герцогиня Аквітанська.

Я відправила бабусі листа, в якому розповіла все, що трапилося. Вона, яка стала ворогом свого чоловіка Трубадура, коли він замінив її на мою іншу бабусю, з радістю прийняла сестер, що ховалися в монастирі в Компостелі. А також Волдена, який міг кожного дня відвідувати свою маму в змішаному абатстві у Фонтевро, під захистом аквітанських котів. Поки що я змовчала правду про смерть батька, це вимагатиме моїх дипломатичних вмінь і обережності.

Сюжер волів не відкривати Церкві своє справжнє походження, але я постаралася, щоб його прийняли в сім‘ю, і Аліса та Марія невдовзі звикли називати його “дядьком” і відноситися до нього, як до люблячого діда, яким він завжди хотів бути.

Я зі свого боку відмовилася від намірів просити в Риму визнати наш шлюб недійсним.

-- Я не обманюю себе, Елеоноро, -- сказав мені Людовик в першу ніч після повернення, коли ми сиділи поряд з каміном в моїх покоях. – Знаю, ти ніколи не пробачиш мені за смерть Раймундо, так само як я змирився, що згадую про Вітрі кожного разу, коли бачу тебе. І не знаю, чи з таким багажем ми зможемо жити далі. Ми не можемо забути все те, що відбулося між нами. Але я сподіваюся. Над нами вже не висить тінь вбивства твого батька, зник Галеран, який затикав тобі рота… Може це останній день війни.

-- Це не так, Людовику. Не так. Ми ті, хто ми є, королі Франції та герцоги Аквітанські, й нас завжди чекає наступна битва. Але тепер я думаю, що “Я не здамся”. Життя не стане легшим, але ми можемо стати сильнішими. Я волію думати, що завжди, кожен день, в нас буде передостанній день війни.

 

Від автора

Життя Елеонори Аквітанської вистачило б не тільки на книжку, а на цілу енциклопедію. Елеонора прожила незвично довго, відійшовши від політичного життя, вона померла у вісімдесят два роки в своєму улюбленому абатстві Фонтевро.

Коли я почала вивчати її біографію, то зрозуміла, що в романі зможу описати тільки кілька років з її життя, настільки насиченим воно було. Тому вирішила зосередитися на початкових роках, які охоплювали період від смерті її батька до повернення зі Святої Землі.

Після цього в Елеонори був час, щоб розлучитися з королем Франції, одружитися з майбутнім королем Англії, народити ще вісім дітей, розпочати, з допомогою Людовика і його трьох нащадків, повстання проти свого другого чоловіка, який ув‘язнював її протягом п‘ятнадцяти років, і діяти як королева-регент Англії, коли її син Річард I Левове Серце вирушив у хрестовий похід.

Про ї неймовірну фізичну і психічну силу свідчить один з її останніх подвигів: у вісімдесят років вона вирушила на коні в Іспанське королівство, щоб вибрати серед своїх онук ту, що вийде заміж за онука Людовика і стане королевою Франції. Мене вразило, що історія між Елеонорою і Людовиком постійно перепліталася, як і кров їхніх відповідних потомків.

Після того, як я написала кілька історичних романів – Сага про довговічних, Діти Адама, Квиток на Таїті, Володарі часу – досвід навчив мене, що коли пишеш історичний роман, надходить мить, коли з огляду на сюжет літературна розповідь розходиться з історичними даними й датами. Всі творчі вільності я допускала свідомо, користуючись свободою, яку надає художня література.

Я змінила дати таких подій, як смерті Філіпи Тулузької, Людовика Товстого, матері Елеонори чи народження Сюжера. Всі вони були настільки цікавими історичними персонажами, що я завжди воліла написати ”що було б, якби”, замість менш привабливої реальності.

Обираючи імена персонажів, я завжди керувалася власною думкою. Я могла обирати серед французьких, окситанських, англійських чи іспанських варіантів. Людовик міг бути Luis, Louis чи Loys, так само в мене була можливість обирати між Алісою, Alix чи Aelis.

Так само намагаючись створити фіктивний всесвіт з усіма подробицями, яких вимагав настільки багатий світ, я вигадала неіснуючий Посібник життя герцогів Аквітанських, хоча деякі максими, такі як “Мало перемогти, головне -- скористатися перемогою і її здобутками”, інспіровані висловами історичних персонажів таких, як Наполеон, чи посібниками такими як Мистецтво розсудливості Бальтасара Грасіана.

Цікаво, що я народилася 20 серпня, в день святого Бернарда Клервоського, а закінчила роман 1 квітня, в день смерті Елеонори в абатстві Фонтевро. Розповідають, що вона залишалася високою, красивою і вишуканою, що вона зберегла всі зуби, й що в неї було довге, біле волосся.

Коли ми ще вільно могли подорожувати Європою, в день, коли я відвідала її могилу, я востаннє відчула синдром Стендаля. Перед нею, що стискала в своїй гробниці зелений часослов – хотілося вірити, що це був саме той, подарований Людовиком – обшарпаний за вісімсот років, що минуло, я прошепотіла: ”Присягаю, що напишу для тебе книжку, Елеоноро. Колись я засну тут, поряд з твоєю могилою і подарую її тобі”.

Ось ця книжка, моя люба Ліє. Цих два роки ти була мені матір‘ю, сестрою, бабусею і менторкою.

В цей незвичний 2020 рік я представила на премію Планета свій роман під назвою Останній день війни. І сьогодні, коли я закінчую його в повній ізоляції, для мене це останній день війни.

1 квітня 2020

Aquitania

Eva García Sáenz de Urturi

-- -- -- -- -- -- -- -- -- -- --

Переклад з іспанської -- полігНОТ

------------------------------------------------------

https://www.facebook.com/pg/PoligNOT

Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.

Почитайте мої інші переклади:

Злодійка, яка смикнула лихо за косички -- Майкл МакКланг

Чорний Загін -- Глен Кук

Вовчий легіон -- Адам Пшехшта

Демони Ленінграда -- Адам Пшехшта