Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

сестрами досі існує. Я знаю, на що здатен Галеран. Якщо він довідається, хто я насправді, то почне винюхувати і дійде аж до них.

-- Отже, Ви й надалі в небезпеці. Ви й вони. Через стільки років. Ви тому відправили фальшивих посланців в усі куточки королівства?

-- Я розповсюдив різні версії, як в Іль-де-Франсі, так і в Бордо. Щоб заплутати обставини смерті Вашого батька, і щоб ніхто не звернув увагу на справжнього винуватця і на монастир.

-- А хлопчик? – запитала я.

-- Волден вже не хлопчик.

-- Що з ним?

Сюжер мовчав.

-- Я не буду шукати його, щоб стратити, я не зраджу вас, як це зробив мій батько, -- заявила я. – Ви знаєте мене вже десять років, якщо ми хочемо бути родиною, нам доведеться навчитися довіряти один одному.

-- Волден залишився в монастирі в Компостелі, поряд з моєю матір‘ю, але вони не можуть бути разом. Вона почувається в безпеці тільки в закритому монастирі.

-- Я могла б зробити щось для них, Вам варто лишень попросити.

-- Я стою за смертю Вашого батька, я не можу нічого у Вас просити.

-- А я можу.

-- Слухаю.

-- Я можу попросити у Вас пробачення. За страждання Вашої матері, за Ваше злиденне дитинство, за те, що Вас позбавили сім‘ї, яка в мене була, за всі багатства, що мені дісталися. І за зраду Вашого брата. Я прошу у Вас пробачення за все, що Вам зробили мої дідо і батько. Можете Ви мене пробачити?

Дядько взяв мене за руки, як це робила Адамар, і сором‘язливо, наче дитина, посміхнувся.

-- Тільки якщо Ви одужаєте і будете жити, моя кохана небого.

 

63 Диявол в ставку

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1149

Сповідь Сюжера, наперекір його побоюванням, не погіршила мій стан. Навпаки, на загальне здивування, ми негайно вирушили у Францію.

“ Королева Франції одужала, -- бурмотіли за моєю спиною. – Диво!”

І говорили, що Сюжер сотворив чудо.

Коли ми прибули в Париж, нас зустрічав велелюдний натовп. Народ очікував свого короля, не дивлячись на те, що другий хрестовий похід закінчився величезною невдачею для військ хрестоносців.

-- Зроби дещо для мене, Людовику. Поклич Галерана в сад королеви.

-- Впевнена?

-- Впевнена.

У визначений час я сіла на лавочку поряд зі ставком, очікуючи, коли він з‘явиться.

Він прийшов пунктуально, у своєму білому плащі хрестоносця і зі своїм водянистим поглядом.

-- Не очікував побачити Вас, мене викликав король.

-- Знаю, я знаю, що Ви вже не очікували побачити мене.

-- Чув, що дорога додому була не з приємних, моя маленька королево, -- сказав він.

-- Що саме Ви чули, любий Тьєрі?

-- Що Вас викрали візантійці, що біль за Вашим дядьком Раймундо де Пуатьє ледь не підкосив Вас…

-- Саме так. Але зараз ми тут, в саду королеви, паломництво багато чого навчило нас. Правду кажуть, що з подорожі ти ніколи не повертаєшся тією самою особою. Ви теж повернулися іншим першого разу, коли вирушили в Святу Землю.

Він мовчав і дивився перед себе, немов не мав бажання ділитися своїми таємницями.

-- Що б Ви там не почули під час хрестового походу, Ви не повинні довіряти чорним легендам.

-- Звісно, багато чого говорять і тільки дещо виявляється правдою. Але шлях загартовує, навчає нас новому. Ви повернулися зі знаннями про Багдадський вузол, про соляну смерть… Признаю, це стало Вам у пригоді. Ви були практично непереможним.

-- Швидше цілковито непереможним.

-- Так не буває, Ви вже достатньо прожили, щоб знати це, -- вказала я.

-- Може Ви знов почуваєтеся сильною, на знайомій території, але тепер, коли Ви повернулися на двір, перед королівською охороною, ситуація залишається такою ж, якою була в минулому. Я буду спостерігати за Вами, а ще за Вашою сестрою і Вашою донькою Марією.

-- Знаю, я на це розраховувала, любий Тьєрі, -- сказала я, дивлячись собі на руки. – Допоможіть мені встати, я ще не оговталася від подорожі.

Галеран встав, високий мов гора, взяв мене під руки своєю велетенською лапою, і я скористалася цією миттю, щоб вбити йому в тильний бік долоні легендарний перстень з п‘ятьма голками, змащеними найбільш ексклюзивною венеціанською отрутою, який Рай подарував мені разом зі своїм останнім повідомленням. Він відчував, що цей перстень стане мені в пригоді, й перш ніж загинути від руки онука Галерана, Нур ад-Діна, відправив мені єдину зброю здатну вразити мого ворога. Мені судилося раз і назавжди замкнути це порочне коло смерті.

Євнух поглянув на руку з недовірливим виразом на обличчі.

-- Ми вже дійшли до отрути? Гадаєте, моє тіло не справиться з нею? Ви й гадки не маєте, що витворяли з цим тілом, а я досі живий.

-- Отрута Вас не прикінчить, це правда. Вона Вас паралізує на коротку мить. Оце і все.

Мої слова випередили події, бо Галеран заціпенів і втратив рівновагу.

-- Але вони так, дияволи в ставку, яких я привезла з Антіохії, -- я вказала на водойму, яку Аліса заповнила хижою рибою присланою Раєм, друга послуга, яку я в нього попросила, і яку він сліпо виконав. – Вони на дні, Ви їх не бачите, але невдовзі вони піднімуться. Не переймайтеся. Їх троє: один називається Адамар, другий – Мод, а в третього немає імені, як не мав його мій вбитий Вами син.

І штовхнула Тьєрі де Галерана в ставок, а він не міг нічого вдіяти, щоб запобігти цьому.

Риба з‘явилася відразу, приваблена запахом плоті. Води ставка були темними, але в ту ж мить забарвилися яскравішим кольором. Невдовзі євнуха потягнули на дно і навіть слід його зник.

Я мусила сісти, настільки вичерпаною