Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

51

Він чув, як я сварилася на Настю. Ну так, тепер викличемо дівчинку-шмаркачку, яка тільки й рада буде, щоб за керівництвом доглянути.

По-дурному якось виходить. Міг би відразу її до себе покликати.

Так, гаразд. З цим ми розберемося. Я беру його телефон.

— Як вона записана? — відкриваю контакти.

— «Аня кіски», — говорить Вадим хрипким голосом.

Еге ж, несподівано. Кіски, так кіски. Тим паче вона одна з перших набраних номерів. Хм, а тут ще й мама Валя поруч і вітчим В’ячеслав… Може, вони знайомі якось? Родичі?

— Ти знову? — гаркає мені в слухавку. — Ти ж обіцяв, що сьогодні я можу зі своїм хлопцем погуляти!

Воу, легше. Що за наїзди? З хлопцем? А Зимнєв тоді хто?

— Ало, Ань. Вадиму Сергійовичу погано, — вичавлюю із себе. — Ти можеш приїхати?

З телефона лунає гучна музика. Сумніваюся, що вона мене взагалі чує.

— Ой! Почекай! — кричить у слухавку.

Я тисну плечима. Чуються кроки, хтось із нею розмовляє.

Переводжу погляд на Вадима. Якщо їх поставити поруч, то… У неї теж зелені очі. І розріз схожий. Й овал обличчя. Є щось спільне. Родичі, чи що? Авжеж. Тобто не в однієї мене проблеми з молодшенькою?

— Що з ним? — Аня виходить кудись, де не так шумно.

— Висока температура. «Швидка» вже їде, а мені час йти.

Вона важко зітхає.

— Добре, незабаром буду, — видає таким тоном, ніби її про велику послугу попросили.

І кидає слухавку. Гаразд, ось і все. Вона прийде, подбає про нього, і я можу більше тут не з’являтися.

— Дякую, — Вадим відкидається на подушки.

Лунає трель вхідного дзвінка. Я біжу до дверей, відчуваючи дикий біль у районі серця. Але навіть заплакати не можу.

«Швидка»… Ну ось, можна було й не кликати Аню. Але гаразд. Нехай хтось буде поруч із ним. Нехай навіть вона.

Лікарі крутяться навколо Вадима, міряють температуру, тиск, один дістає шприц і ампулу для уколу. Хочуть забрати в інфекційку, але він відмовляється.

— Ви як дружина можете вплинути на чоловіка? — до мене обертається лікар, а я хитаю головою.

— Я не дружина.

— Так? Дивно, ви так дивитеся одне на одного, — майже шепоче він.

Ага, як хворий і психічка. Невже його більше нічого не хвилює. Я стримуюся, щоб не висловитися, але ж вони теж на зміні й теж втомлюються.

Настя знову мене набирає, каже, що батька поклали, але потрібні гроші. Угу, а головна скарбничка — я.

Після того, як лікарі «швидкої» йдуть, я збираюся до батька в лікарню. Гроші в мене є. Добре, що зарплата була недавно.

Дочекавшись Анічку, я здаю їй хворого Зимнєва. Обіцяю, що туди й назад.

Вадим киває. Він буде чекати на мене. А я вчергове придивляюся до Анічки. Дійсно схожі.

Я з чистою совістю, але з важким серцем залишаю квартиру Вадима. Температура в нього вже падає, хоч тремтіння не минає. Але я повернусь. Тільки тата перевірити й назад.

Здогадуюся, що побачу вранці, але мені потрібна ця протверезна пігулка, щоб позбутися останніх фантазій і нарешті зрозуміти: що в нас просто вільні стосунки.

І я хочу їх закінчити. Я більше так не можу.

Але якщо вони з Анічкою родичі…

***

— Нарешті! — Настя кидається мені на шию, коли я з’являюся в холі лікарні.

— Що там із татом? — втомлено питаю.

— Лежить під крапельницями, — пояснює вона.

Адміністратор видає мені бахіли, халат і маску. Відразу я оплачую перебування тата у звичайній палаті. Не в інтенсивній. Треба ж…

— Ходімо, швидше, — сестра мало не тягне мене в палату під несхвальними поглядами медсестер.

Лікарі пускають нас у палату до тата, а той лежить під крапельницями й приладами, що тривожно пікають. Нерухомий і дуже схудлий.

Він усміхається нам.

— Насте, а ти чого Соню смикнула? У мене заощадження були — я ж тобі казав, — починає він.

Сестра густо червоніє, дивлячись то на тата, то на мене. Вищі сили — дайте мені терпіння. Навіть лікарі запевнили, що з татом не сталося нічого страшного. Проте моя сестричка добряче надраматизувала. Стукнути б її гарненько, щоб запам’ятала на все життя. У мене там гарячий чоловік у всіх сенсах цього слова, а вона так.

— Тат, — підходжу до нього, трохи кривлячись від запаху ліків. — Ну ти чого? Я ж усе розумію, а з мого боку було б негарно не прийти сьогодні.

Беру його за руку й дивлюся на Настю, що стала білішою за стіну.

Ну, сестричко. Ну, капець. Прибити іноді мало.

Але не в присутності тата й медичного персоналу.

— Насте, їдь додому.

— Сонь, — жалібно тягне сестра.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍