Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

армії з шестилітньою службою. Ці полки й надалі мали комплектуватися з українських козаків, які утворили окремий стан населення, що відріжнявся від селян головно тим, що був вільний від кріпацтва, але був зобовязаний військовою службою в регулярній російській армії на спеціяльних умовах. В цих полках заведено сувору військову дисципліну: сам Румянцев наказував бити їх «нещадно плетьми і киями» за найменшу провину. Пізніше брали з козаків по 3 рекрути з 500 душ.

В 1785 році була оповіщена також і на Україні знаменита «Грамота про вільність дворянства», яка установляла повну свободу дворян від обовязкової державної служби, надавала їм корпоративну самоуправу (повітові й ґуберніяльні дворянські збори й виборні повітові та ґуберніяльні маршали), право петицій до престолу і взагалі робила дворянство першою й одиноко-упривілейованою верствою в державі. Царське самодержавство оперлося виключно на цю верству, принісши їй у жертву інтереси інших верстов суспільства, передовсім селян. Українська шляхта фактично була тепер зрівняна в правах із російським дворянством. Ціною, яку вона за ці права заплатила, було скасування автономного устрою Гетьманщини й усіх останків самобутнього ладу української козацької держави, заснованої в половині XVII століття гетьманом Богданом Хмельницьким.

В наступному 1786 році скасування старих порядків було довершене на Україні секуляризацією манастирських маєтків. Від манастирів були відібрані їх земельні маєтності (від самих лишень київських манастирів відібрано коло 50.000 селян), а селян манастирських віддано під управу так званого «Економічного Відомства», і з них мали комплектуватись окремі полки російської армії. Значна частина манастирів була просто закрита, а решта перейшла на скупе утримання від уряду на основі спеціяльно вироблених норм («штатів»). Манастирська реформа відбилася на становищі шкільництва, а також друкарства на Україні, що були в значній мірі звязані з манастирями. Це був удар передовсім для київської Академії, позбавленої тепер своєї матеріяльної основи, для колєґій і навіть для українського папірництва, звязаного з потребами манастирських друкарень — головно київо-печерської.

Від усіх колишніх установ залишилися на Гетьманщині тільки власні закони, Литовський Статут та Магдебурзьке право, пристосовані до українського життя ще за гетьманських часів. Та хоча зовнішні форми автономії гетьманської України були скасовані, але збереглося щось таке, що залишило глибокий слід в українському житті, що пережило й Гетьманщину, й Козаччину й стало запорукою нового відродження українського народу: це була державно-національна традиція, яка по упадку старої княжої Руси-України ожила була в українській козацькій державі. Як-не-як протягом більше ста років український народ хоч на одній частині своєї землі мав змогу жити до певної міри самостійним життям, міг будувати своє життя й культуру по власній уподобі. Протягом цього часу, особливо в початках, раз-у-раз ставилася на ввесь зріст ідея незалежної й соборної української держави, й цілі покоління боролися й умирали за цю ідею. Українському народові через несприятливі політичні умови, а особливо через недостачу внутрішньої консолідації, не пощастило вдержали своєї державної самостійности. Але він не раз заявив свою тверду волю свобідного незалежного життя, а його провідники в своїх змаганнях, сформулованих у низці знаменитих трактатів, кінчаючи 6ендерською конституцією Орлика, показали, що вони стояли нарівні передових європейських політичних ідей свого часу. Можна сміливо сказати, що українська козацька держава зберегла й українську народність від культурно-національної асиміляції з сусідніми народами, близькими культурою, як польський, або вірою, як московський. Після того, як занепали огнища, культурно-національного життя в Галичині й на Волині, козацька Україна з своїм духовим центром у Київі залишилася одиноким огнищем національного життя для всіх українських земель. Хоча й обмежена та раз-у-раз обкроювана, автономія Гетьманщини все ж таки давала певний захист для розвитку української культури. І ця культура в кінці XVII і на початку XVIII століть розвинулася до тої висоти, яка дає право поставити Гетьманщину часів Мазепи, Скоропадського, Апостола й Розумовського на один рівень із найбільш освіченими краями тогочасної Европи. Вона стала культурним огнищем, впливи якого розходилися на цілий схід Европи й на Балкани. Навіть московський терор і політика виснаження духових, фізичних та економічних сил українського народу, проваджена російським урядом після Мазепи, довго не могли знищити цієї культури.

Досить кинути хоча б поверховий погляд на стан шкільництва, просвіти й матеріяльної культури на Гетьманщині в XVIII столітті до скасування автономії, щоб переконатися в справедливості висловлених нами тільки що тверджень про українську культуру того часу. Українське Лівобережжя — Гетьманщина, разом із Слобідською Україною, що жила спільним із нею культурним життям, обіймало територію трьох пізніших ґуберній: Чернігівської, Полтавської й Харьківської (із частиною Вороніжчини) з населенням, яке не переходило 1.5 міліона. Його духовим осередком був Київ, із своєю Могилянською Академією, яка за часів Мазепи досягла найбільшого розцвіту: на початку XVIII віку вона мала понад 2.000 студентів річно; після короткого часу занепаду по полтавській катастрофі, коли наслідком московських репресій число студентів звелося було до 160, Академія скоро знов ожила і вже в 1715-17 роках мала 1.000 студентів. У рік скасування гетьманства в ній було 1160 студентів. Вона була широко відкрита для дітей усіх станів: у ній училися поруч із синами гетьманів, генеральних старшин — діти простих козаків, міщан і селян.

Вона обслуговувала не тільки всі українські землі (в 1736-37 роках у ній училося 127 українців із Польщі і кілька закарпатських), але взагалі православні краї: серед студентів XVIII віку бачимо десятки сербів, чорногорців, болгар, греків, молдаван. Вихованці академії ставали учителями й носіями просвіти в Московщині, Польщі, Сербії (відомий сербський діяч Іван Раїч і чимало інших), Угорщині, Далматії, Молдавії та по інших краях. У лавах студентів Академії ми бачимо представників майже всіх значніших родів української старшини XVII-XVIII віків. Зпоміж її професорів можна вказати таких видатних діячів на полі церковнім і культурно-просвітнім, як Теофан Прокопович, Степан Яворський, Йосаф Кроковський, Іродіон Жураховський, Гавріїл Бужинський, Іларіон Рогалевський, Амвросій Юшкевич, Арсеній Мацієвич, Сильвестер Кулябка, Гервасій Лінцевський, Юрій Кониський, — усі вони займали єпископські катедри й визначились, як учені теольоґи, письменники та проповідники. Із світських вихованців Академії XVIII віку визначалися на полі просвіти й культури: Василь Григорович-Барський, Степан Лукомський, Григорій Сковорода, Григорій Полетика, Петро Симоновський, Опанас Лобисевич, Микола Бантиш-Каменський, Олександер Безбородько, Василь Рубан, М. Березовський, Дм. Трощинський, А. Ведель, Дм. Велланський, Ілля Тимковський, П. Гулак-Артемовський. Це була справжня alma mater для цілого ряду поколінь.

Як свого роду філії Могилянської Академії повстали колєґіуми: в 1700 році в Чернігові; в 1722 у Білгороді, перенесений року 1726 до Харькова, в 1730 році у Переяславі. В них викладали вихованці Київської Академії і вчилися сотні студентів (напр., Чернігівський колєґіум мав р. 1728-го 257 слухачів,