Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

один випадок отвертого вибуху селянських розрухів: мешканці села Typбаїв на Полтавщині, насильно повернуті з козаків у селян-кріпаків, убили своїх дідичів, братів Базилевських, і виявили збройний опір надісланій військовій команді.

Але так само спокійно поставилася до скасування гетьманства й маса самої козацької старшини. Козацька старшина була певна, що переміна політичного устрою не зачепить її упривілейованого суспільно-економічного становища; бачучи, що в цілій Росії іде скріплення упривілейованого стану шляхти, вона домагалася тепер тільки того, щоб її було зрівняно в правах із російським дворянством. І українські патріоти того часу мали слушність нарікати на козацьку старшину за те, що вона спокійно дивилася на скасування політичної автономії своєї батьківщини та ще хотіла при тому здобути собі ріжні матеріяльні користі.

Одначе не можна сказати, що скасування автономного устрою Гетьманщини пройшло без усякого відгуку. Як тільки ширші круги козацької старшини усвідомили собі значіння подій, які відбувалися в них перед очима, як тільки відчули на собі тяжку руку російського ґенерал-ґубернатора, вони почали жалувати за гетьманством. Скоро наступила зручна нагода виявити свої почуття й побажання перед центральним урядом: цариця Катерина в 1767 році заповіла скликання до Москви особливої Комісії для перевірки законів і уложення нового кодексу. Ця Комісія мала бути складена з виборних представників від усіх станів суспільства, з виїмком тільки селян-кріпаків. Отже шляхта, духовенство, міщани й козаки (гетьманські, слобідські й запорозькі) мали вибирати своїх представників і давати їм «накази», себто інструкції щодо своїх побажань. Взагалі це мав бути свого роду парлямент із законодатними функціями. Сама цариця виробила для нього загальну інструкцію в дуже ліберальному дусі. Населення України з великим зацікавленням поставилося до справи, надіючися через своїх депутатів заявити урядові про всі свої потреби й побажання. В цілому ряді місцевостей України виборці доручали своїм депутатам домагатися відновлення гетьманства на Україні.

Підчас виборів трапився характеристичний інцидент у Ніжинському полку, де місцева шляхта заявила в наказі своїм депутатам категоричні побажання реставрації старих порядків. Але про це довідався Румянцев, звелів негайно скасувати вибори, заарештувати вибраних депутатів і віддати їх під військовий суд за державну зраду. Суд присудив 11 депутатів до смертної кари. Цариця зараз же помилувала всіх засуджених і взагалі постаралася змягчити поведінку Румянцева, яка йшла всупереч із ліберальними принципами, проголошеними в її наказі для Законодатної Комісії.

На засіданнях самої Комісії, яка дійсно зібралася 1767 року в Москві, головним речником українських автономістів виступив депутат від шляхетства Лубенського полку Григорій Полетика, автономіст-республіканець по своїм поглядам, імовірний автор «Исторіи Русовъ». У звязку з Комісією виник деякий рух автономічного напрямку в ріжних місцевостях гетьманської України. Так, у Прилуцькому полку козаки просто домагалися виборів нового гетьмана. Але сама Комісія проіснувала недовго. В її праці виявилася велика розбіжність думок, непідготованість і безсистемність. Катерина скоро прохолола до неї й під претекстом війни з Туреччиною припинила працю Комісії та більше її вже не скликала.

Війна з Туреччиною дійсно наступила в 1769 році й поклала на кілька років перерву в реформаційних заходах Румянцева, тим більше, що сам Румянцев був призначений за головнокомандувача російської армії в цій війні. Українські військові сили мусіли взяти дуже близьку участь у тій війні. Як гетьманські козаки, так і запорозькі відограли на війні дуже активну ролю. Війна велася взагалі енергійно і більш підготовлено, ніж за часів Мініха й цариці Анни. Російсько-українські війська заняли цілий Крим, Молдавію й Волощину, розбили турків у кількох рішучих боях і нарешті перенесли кампанію за Дунай, у нинішню Болгарію. Це змусило Туреччину просити миру, який і був заключений літом 1774 року в Кучук-Кайнарджі. Росія дістала частину Чорноморського побережжя, а Крим був оповіщений незалежним від Туреччини. Властиво він опинився під протекторатом Росії. За кілька років Росія скористала з внутрішніх непорядків серед татар, скинула останнього хана з престолу й прилучила Крим до своїх володінь. Це сталося в 1783 році.

Так нарешті осягнута була задача, над розвязкою якої безуспішно працював уряд Великого Князівства Литовського ще в XV столітті, потім Москва за Івана Грозного в XVI ст., в XVII столітті Москва разом із Україною; нарешті було знищено це хижацьке гніздо, яке протягом трьох століть робило неможливими тривку кольонізацію багатих українських степів і хоч трохи спокійне культурне життя; нарешті Росія й Україна дістали вільний вихід до Чорного моря. В звязку з осягненням доступу до Чорного моря російський уряд ще більше прискорив темп своїх заходів, які мали за мету знищити партикуляризм українських земель і останки автономного устрою на цих землях. Першою жертвою цієї політики безпосередньо по закінченні турецької війни упало в 1775 році Запорожжя.

По закінченні турецької війни Румянцев повернувся на Україну й продовжував свої реформи. В 1781 році Гетьманщину поділено на три ґубернії або намістництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, які разом складали «Малоросійське ґенерал-ґубернаторство». Глухів перестав бути центральним адміністраційним пунктом, по ґуберніях були введені загально-російські адміністраційні й судові установи. Кожна ґубернія була поділена на повіти.

Вже на початку свого правління Румянцев офіційно висловлював думку про шкідливість вільних переходів селян для сільського господарства Гетьманщини. Заборони переходу селян домагалося й само українське шляхетство, але російський уряд не поспішав йому назустріч, доки шляхетство це виявляло певні автономістичні змагання. В 1775 році шляхетство прилуцького, миргородського, полтавського, ніжинського й стародубського полків звернулося до Румянцева з адресами, в яких, заявляючи в ультра-льояльній формі свою відданість російській державі й Румянцеву, як її представникові на Україні, просило зрівняння українських чинів із російськими військовими та цивільними чинами, признання всіх приватних маєтків за повну власність їх державців і, нарешті, — заборону селянських переходів із місця на місце. Але тільки 3 травня 1783 року цариця Катерина видала наказ, який, мотивуючи потребою для державного скарбу одержувати акуратніше податки з населення, прикріпляв усіх селян до того місця, де вони були записані по останній ревізії, й забороняв переходити на нові місця. Цей наказ фактично санкціонував кріпацьку залежність селян від дідичів. Одночасно зроблено новий перепис людности й на неї накладено замісць колишніх натуральних зборів подушний грошовий податок по 1 рублю 20 копійок від душі. Такий податок мусіли платити вільні селяни (їх залишилося дуже небагато), козаки й міщани. Поміщицькі селяни мали платити по 70 коп. від душі. На купців накладено податок у розмірі 10% від їх капіталу.

В тому самому 1783 році, в якім остаточно леґалізовано кріпацькі відносини на Україні, був скасований й козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських полків і три компанійські були обернуті в 10 регулярних кінних т. зв. «карабінерних» полків російської