Андраш Беркеші - Списоносці

час антирадянські статті в пресі не з'являлись. Комуністи мали можливість агітувати відкрито, державна влада змушена була терпіти це. Розмови про росіян стали модою. І справді, про них говорили при першій-ліпшій нагоді.

Бібліотекар зустрів мене словами:

— Що буде з вами, любий генерале?

— Я не розумію вас, маестро.

— Ну й всипали вам перцю, дали прочухана…

— Війна ще не закінчена. Біля Волги програно тільки одну битву…

Феттер глянув на мене примружившись.

— Ви так думаєте? — спитав він, цмокнувши язиком. — Щиро кажучи, генерале, я вас маю за розумну людину. І саме тому вважаю, що наївність, яку ви зображаєте, є тільки зовнішньою оболонкою, а в душі ви міркуєте інакше. — Він посерйознішав. — Зрештою, це ваша справа, і мене вона стосується лише остільки, оскільки… Сам не знаю чому, я полюбив вас, і до певної міри мене тривожить ваша доля. Я закурив і на хвилину задумався.

— Любий маестро, — сказав я нарешті. — Чому ви гадаєте, що моя доля в небезпеці?

— Чому? Стривайте, генерале, дайте трохи подумати. Ви ж знаєте, що я не політик і тому боюсь наговорити дурниць. Я наперед прошу пробачення, якщо висловлю свої думки трохи спрощено. Але постараюсь сказати все, що в мене на душі. Я багато читав і в загальних рисах знаю історію воєн. Досі переможці після закінчення війни застосовували до переможених репресії. Ці репресії, однак, торкались не окремих осіб, а всіх переможених у цілому. Я певен, генерале, що ваші за рік-два програють війну. До того ж поразка ваша буде повною. Між переможцями перше місце посідатиме комуністична Росія, яка принесла найбільші жертви в ім'я перемоги. Вона матиме вирішальне слово. З деякими вимогами її партнери, напевно, змушені будуть погодитись.

Я уважно слухав Феттера, намагаючись зрозуміти, куди він хилить.

— Однією з таких вимог росіян, — вів далі мій друг, — буде притягнення до відповідальності так званих воєнних злочинців. Думаю, союзники цю вимогу Радянського Союзу в принципі вже прийняли. Постає питання, хто попаде до тих списків з ваших людей? Слід припустити, що й ви, любий генерале!

— Я? — перепитав я вражено. — Чому ж саме я? Бібліотекар тихо засміявся, від чого його довга постать зсутулилась.

— Ай-яй-яй, генерале, сьогодні ви ставите не дуже дотепні питання. А чому б не попасти в той список людині, яка була одним з організаторів розгалуженого по всій країні таємного терористичного руху? — спитав він, кліпаючи очима. — Людині, котра діяла в одній балканській країні зовсім не в інтересах поглиблення дружби між народами, людині, яка могла б розповісти багато цікавого про підготовку вбивства бідолашного югославського короля?..

Слова Феттера настільки приголомшили мене, що я навіть не встиг здивуватись. З досадою подумав, що не помітив пастки, поставленої спеціально для мене. А я мав змогу помітити її: адже, як я пізніше пригадав, мова бібліотекаря була цілком недвозначною: Взяти хоча б його нарікання на німецьку великодержавну експансію. Мовляв, занепадає угорська культура. Вже це мало насторожити мене.

Я завжди схиляв голову перед діяльністю англійських розвідувальних органів. Спритність британців полягала в тому, що вони збирали матеріали заздалегідь і вміли ними скористатись у потрібну мить. Так було й тепер. І чому я довгі роки вважав, що англійці нічого про мене не знають? Виявляється, вони знали все, тільки не чіпали мене, бо я їм не заважав.

Мені дуже не хотілось осоромитися перед бібліотекарем. Правда, становище моє не було скрутним — адже безпосередня небезпека мені не загрожувала. Я мав зробити вибір: або залишитись до кінця з німцями, або перейти на бік англійців. Досі мою поведінку визначала ненависть до Радянського Союзу і прагнення захистити свої власні інтереси. Але лишатися на боці німців і далі я вважав просто безглуздям. Треба було застрахувати себе.

Ось і нагода трапилась. Я промовив з усмішкою:

— Бачу, любий маестро, ви в своїх книжках вичитали чимало цікавих речей.

— Генерале, — відповів Феттер, — у книжках є все. Не тільки минуле, але й майбутнє. Крім того, я уважно читаю газети, бо мене дуже цікавить це майбутнє…

— Які ж у вас є гарантії щодо мого майбутнього? — спитав я вже цілком серйозно.

— Моє слово і рука!

Подробиці зараз не мають значення. Головне, цей потиск руки ліквідував проблему, яка мучила мене останнім часом. Я не вагався, бо не вважав це переходом на бік ворога. Ні! Мій ворог, більшовизм, наступав від Волги.

Я подав руку англійцям в 1943 році, інші зробили це в сорок четвертому, а деякі навіть після сорок п'ятого. Ніяких докорів сумління я не відчував. Та й чого ради? Адже я при цьому не тільки переслідував особисту мету, а й виконував таємні інструкції влади щодо зондування політики англо-саксів.

У Будапешт я повернувся, лише наступного року. Тоді ти жив у Стокгольмі. Магді вже минуло п'ятдесят років, але завдяки косметиці ніхто б не дав їй і сорока. Ми вже давно не жили подружнім життям. Мати твоя працювала чудово. В згаданій посилці ти знайдеш багато матеріалів про неї, а також і про Анну-Марію, яка й надалі лишилась у Женеві. Жолт на фронті героїчно знищував більшовиків, і я радо слухав розповіді про його неабияку хоробрість. Він служив старшим лейтенантом у бронетанковій частині.

В Будапешт я прибув не з своєї волі, а за завданням.

Перед від'їздом ми з полковником Пайпом, керівником швейцарського відділення англійської розвідки, докладно обміркували становище. На його думку, війну треба за всяку ціну якнайшвидше закінчити, але разом з тим необхідно затримати наступ росіян. Цей тактичний варіант для мене був незрозумілим, бо під час свого перебування в Швейцарії я одержав від начальника угорського генерального штабу кілька шифрованих інструкцій сепаратного миру. З потрібними людьми мене познайомив Феттер. Довелось вести переговори і з американським генералом Купером. Я повідомив його про точку зору нашого уряду: ми згодні були затримати радянський наступ на лінії Карпат доти, доки об'єднані англо-американські парашутні частини Середземноморської армії займуть територію між Дунаєм і Тисою. Переговори затяглись, бо Купер не мав повноважень вирішувати ці питання за власною ініціативою. А