Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

Не слова. Тільки звуки. Вже знайома мені, близька, до якої я звик, думка висвітлилася чітко і ясно. Лінії подій перетинались, утворюючи майже математичні фігури. І ніби блискавка прокреслювала їх рисунок світла лінія. Так навально втручалася стихія. Яка ж?..

Знову звуки. Ті звуки, що так нагадують музику, струмочки у виярках, вітер, — тихіше, тихіше… Вони ніби вселяли надію на допомогу. Я зрозумів: адже стихія ця — розум! Його прояви найбільше схожі на стихію, якщо тільки думка спостерігача не в спромозі упильнувати за ними.

Проте і мій власний розум подібний до цієї стихії, я сам був її часткою. Я став іншим. Роки зробили свою справу.

Скільки часу збігло! Дорога, багряний ліс… Та чи було це зі мною?

Тиша. Гук вітру раптово замовк. Навіть близькі хмари зупинились у своєму леті. Неначе уві сні.

Та це і був сон.

Поряд зі мною незнайомка, та сама, я одразу впізнав її. Вона була в елі, поряд зі мною. На її шиї — коралове намисто. І однієї намистинки начеб не вистачало. Я тільки дивився на неї і не зронив жодного слова. Поки вона не озвалася сама:

— У вас є бажання? — м’яко запитала вона. — Тепер я могла б його виконати.

Я замислився, потім відповів:

— Ні. Хай усе буде так, як є.

Дивовижна усмішка освітила її обличчя.

— Я не про це, — заперечила вона, і я зрозумів, що вона хотіла сказати.

— Тоді хай хвилини, що минуть за час нашої розмови, до мене повернуться. Не відбирайте їх у мене.

Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.

Обличчя її посерйознішало, ніби вона читала мої думки. Та, мабуть, так воно і було.

— Це само собою зрозуміло, — сказала вона.

— Коли можна, — попросив я, — коли можна, я хотів би бачити Землю. Не землю взагалі… Розумієте?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Звичайно, Берег Сонця я можу побачити тільки сам, — випередив я її можливе заперечення. — Адже інакше це буде втручання в експеримент, я буду підготовлений загодя…

Вона кивнула.

…Я побачив напрочуд спокійне море і берег. Під скелею застигли хвилі, над ними зупинилися вітри. Місце було далеке, незнане. Блакитний простір, овіяний серпанком. Я летів над тайгою. Сірі й голубі стрічки річок. Круті береги, брили гір, долини.

Переді мною відкрилися російські космічні простори. Ген попереду, скільки сягало око, сяяло світло, і за плечима моїми сяяло світло, за спиною моєю даленіли й даленіли вигини великих річок та бганки землі.

Поставали світлі ліси. Крізь сум’яття листя я бачив галяви з травою та квітами, і чагарники, і поля, відкриті для вітрів.

Коли я наближався, над моєю головою оживали золотаві хмарки. Внизу міста, мости, пагорби, кручі, зелені балки, озера з перевернутим у них небом. Повітря стало зеленкуватим, чистим, наче на акварелі. Сонце тут було ще низьке, воно не встигало за мною; я побачив, як воно доторкнулося до землі, і як запалав світанковий обрій, і як під сильним і ніжним вогнем повзли довгі тіні. Пташина зграя низько-низько стелилася над землею, ніби теж поспішала разом зі мною.

І тоді я вернувся. Я знову був у своєму елі. І грізна сила, що вмить перенесла мене за тисячі кілометрів, здавалося, відступила. Незнайомки поряд не було. Ще з хвилю я бачив літаючу кулю. Вона пливла ліворуч від мене. Далеко…

«Ми ще поборемося, — думав я. — У цьому весь сенс. І хай буде вічний океан і вічний хай буде вогонь зірок. Хай буде вічна Земля з континентами, що їх породив колись древній материк Гондвана, вічний хай буде вітер над нею. А отже, і вічне, незнищенне життя. І вічна любов. І вічний розум…»

Я підняв ель вище. Куля відстала від мене. Її світло заступили швидкі хмари, що караванами бігли над водою. Вона залишилася за моєю спиною, розтанула.

Я поспішав, дуже поспішав… Ольмін був там. На склі я побачив своє відображення. «Ну що, Глібе! Хутчіше!..»

Тридцятимильна смуга моря відділяла мене від берега. Не потрапив би мій друг ель, у таке скрутне становище, ми здолали б її за лічені хвилини. Тепер же ми рухалися нерівно, якось зношено, що було схоже на вагнерівський політ валькірії.

* * *

Непереривний слід життя, однієї з наймогутніших стихій: в чомусь вона подібна до вогню та води, натискові її не зможуть протистояти ні льодові піки, ні океанські западини, ні віддалені від нас небесні тіле, що купаються в зоряному морі. За нею і поряд з нею ідуть любов і розум, два начала творення, дві інших стихії, схожі на осяйний вогонь та буйні вітри над земними далями. Їх діяння часом непомітне, ніби одвічне старання річок, що вирощують мілини й острови біля свого гирла.

Що залишається від нас у часі? Те, що було передане іншим невимовною силою любові, мистецтва, розуму — так, як це змогла зробити Аїра. І Ольмін. Усе інше щезає геть. Хвилі розмивають наші сліди на піску. Вітер заносить тліном і пилом згаслі вогнища, що колись нас обігрівали. Наші тіні відходять разом з нами. Інакше ще й по смерті видавалося б, ніби ми ще живі.

Як те, що омріяв, чого ще нема (на все б подивиться тверезо), як проліски білі, неначе зима, підсвічують ноги березам, як спалах бузку під вікном у росі,