Володимир Іванович Щербаков - Сім стихій

його розійшлася. Свіже повітря штовхнуло мене в груди: я впав, підвівся, вчепившись руками за крісло. Гірка, не моя думка: «Навіщо ж боротися? Ось і все».

На підлозі еля билася велика птиця. Біла, без голови. Вітер, що увірвався в ель, термосив її зламані крила, ніби й тут не хотів дати їй волю. Це тайфун випустив снаряд; він поранив мене й машину, але мети ще не досяг. Ель утримувався над водою. Нас розвернуло — пробоїна виявилася з підвітряного боку. В ту ж мить надія, потім слова…

Вмить від подиху негоди, Потемніли сині води — В берег б’ють крутий! І крізь глянець їх суворий Вечір хмуряно-багровий Промінь шле сяйний.

На моєму одязі-світлі згустки крові. Холод, сирість… Я заладнав пробоїну, а птицю не чіпав. Швидкість упала, проте машина рухалася, йшла. Однією рукою я тримався за крісло, другою помацав вилогу піджака. Кров. Не моя. Ще одна пляма, на кишені. Липка, холодна на дотик. Усередині, в кишені, щось тверде. Дістав, підніс до очей… Коралова намистинка.

Зненацька я пригадав про нічні вогні в тайзі; і пригадалося, як по склу еля повзло жовте кружало. Це коли я летів до міста. Було тоді тепло, ввечері я лежав на пагорбі під червоним сонцем, і стрижі носилися наді мною, і крила їх розтинали повітря, ніби це дихали дикі звірі.

* * *

Синювато-темні хмари, оперені хмарками. Тепер я бачив їх не лише на боковій шибці, що правила мені за екран, а просто неозброєним оком. Там, попереду — край серця тайфуну. Невиразне бурмотіння до мене, слідом за ним — розлогий удар. Як нагадування або як попередження.

Я стрепенувся. Сонячний джгут, рукотворна блискавка із запізненням нагадували про себе. «Тепер тримайся», — подумав я.

Ель весь час рухався назустріч звуковій хвилі. Нарешті ми з нею зустрілися. Знову гуркнуло сильно, різко. І це був тільки початок. Мить відносного затишшя — і раптом…

…Грім небесний!

Здавалося, довкола вибухнуло повітря. Його згущення й розрідження я майже відчував. І від найнижчих тонів здригався ель, шибки, метал, пластик. Гострий біль пронизав вуха. Коли перші розкоти втихомирилися, нечутна сила все ще стрясала мною. Гравітація і швидкість уже не мали наді мною та машиною влади: весь простір заповнив інфразвук.

І знову: «Руудр! Рудр, рудр!..» Гуркіт, який важко уявити. Я увібрав голову в плечі, потім підняв коліна і вткнувся в них; заплющив очі й чекав нових ударів. І слідом за ними прийшли інфразвукова хвиля, нечутне, грізне відлуння. І біль у вухах, і сині плями в заплющених очах, і тремтіння поваленого тіла. Я кинувся на пластикову підлогу, інфразвук заколисував мене і стискав у клубок. Ель пожбурило вгору, далі вниз, видно, щось скоїлося з автопілотом… Хотів звестися, проте не міг.

Знову удари. Пронизливий стоголосий грім: «Руудр!» Машиною затрясло. Ми доторкнулися до води. За склом — білопінний фонтан! Поштовх. На язиці, на губах я відчував холодний тремтливий пластик (кілька секунд я ще сподівався протриматися). Хвилі вдарили нас знизу і з боків. Вибили пломбу. В пробоїну увірвалося море.

Сіро-зелена каламутна вода підібралася до моїх ніг, рук, плюскотілася, від неї віяло свіжістю; обдаючи мене колючими бризками, лопалися білі пухирі. Я підклав руки під голову і лежав так, зіщулюючись від кожного удару. Потім спробував підвестися.

Звук повалив мене. Неймовірно сильний удар… Він прийшов звідкись згори. Вода захльостувала мене. Ще одна спроба підвестися… Гоготіння почало даленіти. Небо замовкало. Щось сталося. Машина нахилилася вперед… Назад. Я зрозумів: автопілот почав працювати знову. Він піднімав ель.

Вище. Ще вище. Ми випірнули, підскочили над водою, і тільки зараз я зрозумів, у якій скруті перебував мій помічник — електрична машина… Вгору, вгору. Море відступило, відпустило нас. Вода знехотя залишила кабіну, дзюркотіла буркотливо, відрізана від моря; спадала вниз.

Я підвівся. Моя рука рвонула за комір сорочки, ніби тільки й очікувала, щоб визволитися з-під моєї влади хоча б на мить. Я відкинувся в крісло. З волосся на обличчя збігали струмені води.

Розплющив очі. На мокрій підлозі, просто переді мною пломеніла намистина. Погляд шукав мертву птицю. Я повернув голову. Птиці не було. «Її змило водою у море», — подумав я і заспокоївся. Думки були повільними, лінькуватими, та й тіло не корилося зовсім. Мабуть, щось сталося з очима: контури приладів переді мною розпливалися.

Погляд знову повернувся до намистини. Вона теж розпливалася райдужною плямою. Мені здалося, що така ж пляма раптом і хтозна-звідки з’явиться на склі… За склом. Очі знову стали зіркими.

І тоді на хисткій межі двох світів — підводного й надводного, — там, де сірі пасма піни перемішалися з низькими язиками туману, я побачив раптом перлинну кулю. Була вона як величезний ель, що летить над водою, ніби побільшена копія мого еля. Легко, стрімко мчала вона над хвилями. Піднялася і йшла попереду мене. Я пробував догнати її — вона віддалялась. Я трохи звернув убік-вона теж збочила й повторила мій маневр. Наче моя тінь.

Наче тінь… Я свічкою здійнявся вгору і побачив, що куля трохи відстала. Я зрадів. «Подивимося ще, хто з нас краще літає», — подумав я. Переді мною виникли темні круті боки хмарної стіни — край ока бурі. Куля то зникала у хмарах, то з’являлася в їх розривах, іноді поряд зі мною.

Мій спогад про коралову намистину, і поява цього світляка-велетня — був між ними якийсь зв’язок. Пам’ять висвітив спалах: давній сон про незнайомку з дитинства, тепер він знову видавався мені сущою правдою — жодних сумнівів у вірогідності! (Адже намистинка у мене залишилась.) І мовби знову почув я її голос. Спокійні звуки, як музика, як шелест листя, як весняне жебоніння ручаїв.