Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

до всього, це була П’ята Сестра, що тільки тепер мала наділити Дівчину своїм даром, аби здійснилися Чари.

Увесь той рік Чарівниця напрочуд пильно спостерігала за своєю вихованкою, і те, що вона бачила, переважно її тішило. Люелле була вродлива, рухалася граційно і з вродженою гідністю, що з’явилась у неї в руїнах Арджани. Була напрочуд розумна. У загрозливі моменти не розгублювалася, вміла дивитись у лице небезпеці. Була наділена магічним даром, але невеликим — якраз таким, щоб не втратити людських рис і не перетворитися на Чарівницю. Адже не Чарівниця мала сісти на прастарий трон Люілів, а справжня Королівна.

У тому, що Дівчина досконала, Опікунку переконував Айок. Для нього Люелле була найсправжнішою принцесою з плоті й крові, принцесою по духу, Істотою з Пісні. Чарівниця не сумнівалася, що її вихованка має риси лідера. Однак вагання не полишали її, тож пішла у Високі Гори порозмовляти з Ведмедем:

— Які риси повинен мати володар, щоб добре й мудро правити своїм народом?

— Силу, — відповів Ведмідь, переступаючи з лапи на лапу.

Орел, якого Чарівниця покликала, прилетів неохоче, але не задумуючись ні трохи, мовив:

— Гордість, — оце найважливіша риса володаря…

Тоді Чарівниця покликала лиса:

— Хитрість і спритність, о пані, без них володаря можна ошукати…

Стрункий олень з прегарними рогами, нетерпляче б’ючи копитом об землю, відповів:

— Володар має бути вільний. Коли він стає від когось залежний, перестає бути володарем…

Навіть горобця Чарівниця не оминула і його спитала те саме.

— Володар має бути радісний! — зацвірінькав той і пурхнув на найближче дерево.

— Усі ці риси моя вихованка має, — полегшено зітхнула Чарівниця. — Отож, якщо моя П’ята Сестра мала оцінити наслідки нашого виховання і знайти в Дівчині ваду, яку треба усунути, то, напевно, не знайшла би її. Адже ця дрібка впертості і те, що Люелле так легко впадає у гнів, притаманні тим, що мають владу, часом ці риси навіть корисні… Ні, впертість — це не вада, тільки нехай вона виявляється у слушний час, а розум, яким Дівчина наділена, вбереже її від хибного вибору…

Так що цей рік всі оцінювали по-різному. У колишньому Великому Королівстві рік часу також переживався напрочуд бурхливо, здавалося, що він не такий, як всі інші. Відчувалося: дух напруженого очікування зростає. Очікування на Щось, що має прийти, у Загарбників перетворилося на забобонний страх, який то паралізував їх, то додавав жорстокості. Зате поневолені піддані все більше — з кожним днем і місяцем — випростовували згорблені, завжди схилені перед батогом спини. У їхніх очах загоралась надія. Ба, іноді навіть чути було їхній сміх, а серця наповнювались відвагою. По селах і містах, особливо вночі, все частіше було чути тихеньку мелодію Пісні Єдиної. А Загарбники, замість карати співаків і рубати їм голови, воліли вдавати, що нічого не чують. Мелодія ця відбирала у них рештки сміливості. Бували ночі, коли видавалося, що ціле село чи місто співає. А Загарбники, позасідавши у своїх схованках, ніби нічого не чули й не знали.

Здавалося, що Пісню Єдину співає також вітер, що вона тече у водах річок, що її несуть хмари на небі, її мелодія лунає у щебетанні кожного птаха і її чути у краплях дощу, що дзвенять об шибку. Тоді Загарбники, ошалілі від страху, затикали вуха і намагалися поринути в сон, або забутись у хмелю, аби тільки не згадувати про Пісню.

У Замку Урґха панував настрій понурого очікування, а радники ламали собі голови, силкуючись знайти якийсь вихід.

— Треба озброїтись і стояти напоготові у всіх містах та селах, нехай на всіх дорогах аж чорно буде від наших вояків… — радились ті, хто вірив у силу меча.

— Повбивати всіх до одного мешканців старого Великого Королівства. Не щадити ні жінок, ні дітей, — підказували ті, у кого страх відібрав розум.

— Чкурнути з цієї країни, тут і так уже немає нічого цінного, і повернутись у Великі Степи. Там ми будемо в безпеці, — пропонували найобережніші.

— Залишимось тут до самого кінця, — відповідав із понурим запалом Урґх XIII. — Ми цю землю підкорили багато віків тому — і вона належить нам. Ніхто у нас її не забере! Жоден з наших рабів не може нас звідси прогнати. А самих тільки слів Пісні не досить.

Однак Урґх не висловлював власних думок, а повторював слова свого радника Буду — вночі його мордував страх перед покарою, а вдень нашіптував своєму панові зовсім інші поради. Буду не бачив себе у безмежних степах, не розумів кочового життя, не терпів їздити на коні і волів смерть, аніж таке життя. Переконував себе, що в останню мить щось станеться — таке, що пророцтво Пісні не здійсниться. Або що Пісня — це звичайнісінькі собі віршики, і її магічне значення — це брехня.

— Невже якась безглузда Пісня може протистояти вашим мечам, лукам, силі й числу вашого війська? — хитро питав Буду Урґха, а той кивав головою, мовляв, він також у це не вірить.

— Невже Істота, яку ми схопили, змогла би — разом із Айоком — щось проти тебе вдіяти? — далі вів Буду, а Урґх понуро кивав головою, мовляв, обоє слабкі й безсилі, втекти їм вдалося, але вони не переможуть!

— …а як же Чарівниці? — допитувався занепокоєно.

— Даю голову на відсіч, що Чарівниця, яку нещодавно спалили у сусідньому містечку, — це та, що переховувалася в Арджані. І це вже справді остання Чарівниця Великого Королівства, — шепотів палко Буду. — Ти ж сам переконався, пане, що справжніх Чарівниць немає. Скільки вже їх приводили перед твоє лице, а вони нічого не