Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Коли П’ята загляне поглядом із безмежжя у Серце Чарів, поведе Люелле у святі руїни — гідну і чисту, допоможе королівні з роду Люілів позбутися всякої плями…

Його слова слухав лише маленький, німий сірий птах. Люелле раптом огорнув неспокійний холод, а завмерла Чарівниця вся поринула в смуток за втраченою Сестрою, яку не міг замінити безголосий птах.

— О Боги… — зітхнула вона з ледве прихованим страхом. — Якби ж це сталося з кимось із нас. Із Другою, Третьою чи зі мною. Тільки не з цією, бо вона ж не доведе справу до кінця, і один Бог знає, як вона мала б чинити…

Минали години, і жоден з мандрівників не поворухнувся, кожен занурений у свої думки. Нарешті Люелле урвала мовчанку:

— І що тепер? — спитала дзвінким, агресивним голосом. — Хто знає, куди я мала піти з П’ятою Чарівницею і що я мала робити? Чого навчитися?

«Я знаю. І Чарівниця також знає», — подумав Айок, але нічого не сказав.

— Ти мала залишитись тут, у цих руїнах, на весь рік до твого наступного, вісімнадцятого дня народження, — відповіла Чарівниця, зібравши у собі всі сили. — Тож ми залишимось тут, усі втрьох, без моєї Сестри. Щоправда, вона тут є, але так, наче її тут немає.

— Але що вона мала робити? — знову спитала Люелле.

— Я не знаю, — як відрубала Опікунка. — Кожна з нас знала, яке її завдання, але не розпитувала про це своїх Сестер. Кожна у кількох словах розповідала твоїй наступній Опікунці, як їй вдалося виконати свою місію. Але жодна не випитувала, що робитиме наступна. Ми знаємо, що мала чинити П’ята Сестра, але жодна з нас того не сягне.

— Але все-таки, якби тобі стало дуже цікаво і ти би спитала про це у П’ятої Сестри перш ніж вона стала птахом, то… — почала Люелле, але Чарівниця урвала її:

— …могло би виявитися, і, до речі, цілком напевно, що у мене немає дару, який був у нашої П’ятої Сестри. Якби це було не так, нам би не треба було розподіляти наші місії, виховуючи тебе.

— Але хто визначив, що Опікунки змінюватимуться саме так, а не інакше? — не відступала Люелле.

— Доля, — відповіла Чарівниця. — Ми кинули чарівні кості — і вони визначили, хто і як тебе виховуватиме. Чарівні кості ніколи не помиляються.

З її безбарвного голосу видно було, що вона дуже хоче завершити цю розмову.

— А за рік?.. — хотіла було спитати Люелле, але слова застрягли у горлі. Вона не хотіла знати, що буде за рік. Хтозна, мабуть, Айок міг би їй це сказати, бо ж він знає напам’ять всю Пісню Єдину, кожне її слово, і на льоту розгадує всі її загадки і потаємний зміст. Однак вона сама його просила, щоб він їй нічого не казав. А з Чарівниці не дуже витягнеш відповідь. Самій же Люелле було цікаво, що має статися далі, куди веде Пісня Єдина. Але вона боялася про це дізнатися.

«Якщо так, — подумала вона з образою, гнівом і страхом водночас, — треба прожити цей рік якнайприємніше. Хто знає, що станеться першого дня наступного року?»

…може, впаде тягар, якого її вісімнадцятилітні плечі не зможуть підняти?

Розділ 25

Якби Люелле хотіла повернутись у пам’яті назад, вона не могла б описати, як минув той незабутній рік. Можливо, сказала би тільки:

— Він був надто короткий…

Адже це був єдиний рік у всьому її попередньому (та й пізнішому) житті, коли видавалося, що на ній не лежать жодні обтяжливі обов’язки. У свої сімнадцять літ вона почувалася ніби дитиною, завжди охочою до ігор та веселощів — тим більше, що тепер у неї був приятель-ровесник. Довгі роки сам на сам із чотирма Чарівницями по черзі вона не мала товариства інших людей, не кажучи вже про ровесників. Отож не зазнала не лише смаку любові, до якої не допускали холодна стриманість і могутній розум Чарівниць, зосереджений завжди на найважливіших справах, а також і смаку дружби. Лише тепер почала осягати її закони.

Якби спитати Айока про той рік, хтозна, чи він би не відповів:

— Рік був прекрасний, але задовгий…

Прекрасний — бо ж Айок лише зараз, на вісімнадцятому році життя, пізнав глибину дружби з іншою людиною і мало не повернувся у часи дитинства, якого не мав після материної смерті. Водночас той рік видавався йому надто довгим, бо ж хлопець рахував місяці, що відділяли їх від того часу, коли мало збутися пророцтво, і не міг цього дочекатись. Адже з тієї миті, коли він почув Пісню Єдину, полюбив її й жив лише нею.

Те, на що він нетерпляче очікував, Люелле мимоволі відштовхувала від себе, її мучив внутрішній неспокій. Однак скільки би разів не з’являлась у її сіро-блакитних очах тінь тривоги й усвідомлення тягаря отого нового обтяжливого знання про Призначення, вона проганяла ці відчуття всією своєю волею, всім своїм єством, бо думки про майбутнє все більше її лякали.

Для Чарівниці цей рік був одним з найгірших у її житті. Вона ж втратила одну зі своїх чотирьох улюблених Сестер. На додачу