Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

— Покажу, тільки дивись, щоб у тебе жодного слова з Пісні не вирвалось, — різко кинула Люелле.

— Ти що, боїшся її? — спитав Айок.

— Боюся. Мені, звісно, трохи цікаво… але, мабуть, більше боюся. Не хочу знати своєї майбутньої Долі…

Руїни колишнього Святого Місця справили на хлопця неймовірне враження. Люелле також — чи то на неї так подіяв настрій Айока, чи то вона вже настільки виросла, щоб відчувати більше й інакше, хоча й була тут уже двічі — вперше збагнула, що це місце не лише було, а й залишається Святим, що з цих руїн струменить дух незвичайної гідності, поважності і навіть трепету.

Від стін кам’яного храму небагато залишилось: де-не-де шматок стіни або тільки лінія широкого фундаменту, який тягнувся далеко, аж до того місця, де стояла така висока стрімка скеля, що важко було побачити її вершину. У центрі руїн там-сям ще залишились сліди від кам’яних лав чи їх рештки. На деяких видно було вирізані різцем орнаменти — рослини чи тварини. Також доволі добре збереглась частина широких стрімких сходів, що, певно, вели до головного входу у храм.

Оглядаючи руїни, Айок і Люелле про все забули, зокрема й про похмурий настрій Чарівниці. А та сиділа непорушно, наче викута з каменю, і невидющими очима дивилась ген удалину, ніби виглядала мандрівника, що ось-ось має надійти. Але ніхто не приходив, хоча день хилився до вечора.

— Може, мій день народження завтра? — врешті сказала Люелле. — Ти ж могла неправильно порахувати, і твоя П’ята Сестра прийде тільки завтра або навіть післязавтра?

Чарівниця тільки позирнула на неї своїми сірими очима й не промовила ні слова. У Дівчини раптом виникло незрозуміле бажання обійняти її, але вона стримала цей порив і навіть засоромилась його. За все сімнадцятирічне життя її ніхто ніколи не обіймав. Чарівниці не звикли виявляти ніжність, тож і вона, Люелле, не вміла бути ніжною. Цей сердечний порив навіть видався їй смішним. Проте Айок, якого колись давно обіймала мама, а пізніше рабині на кухні в Замісу, ще пам’ятав, що таке сердечна близькість, коли сумуєш. Він сів біля Чарівниці і схилив на її плече свою ясноволосу голову. Ту спершу здивував цей жест щирості, але за мить — на радість хлопця — уста її легко затремтіли і слабо всміхнулися. Люелле спостерігала за цим всім з певним полегшенням і водночас ревниво. Однак вчинити, як Айок, вона не спромоглася.

«Та ж Чарівниці не для того, щоб їх любити!» — подумала раптом і нетерпляче стенула плечима.

Люелле з Айоком хотіли лягти спати серед каміння Великого Храму, але Чарівниця заборонила.

— Могли би до вас прийти уві сні кошмари, — застерегла. — Пам’ятайте, що це місце, яке навідують духи, а духи бувають різні — і добрі, й злі. Уві сні ви би могли піддатися їм і прокинутись інакшими, ніж були. Може, й кращими, але хто ж може ручитись, що не причепиться до вас якийсь злий дух?..

Айока слова Чарівниці злегка налякали, але побачивши, що Дівчина слухає її спокійно, зрозумів, що не слід боятися наперед. Отож обоє лягли спати внизу біля старих кам’яних східців, за межею фундаменту храму. Однак хлопець спав неспокійно, часто прокидався і щоразу бачив непорушну Чарівницю, що сиділа неподалік на великому камені й дивилась кудись далеко невидющими очима. Над їхніми головами висіло весняне, ясно-синє небо, засипане миготливими золотими зорями, на які хлопець дивився цілком інакше, відколи Люелле розповіла йому про свої з ними розмови і про те, як зорі врятували її та попередню Опікунку від вірної смерті. Донедавна Айок гадав, що зорі — мертві і що вони виблискують золотом лише тому, щоб людям було приємно на них дивитись.

Над Високими Горами розпочинався новий світанок. Яскраво-червоний сонячний диск уже випливав з-за стрімкої скелі, що височіла за храмом.

Люелле прокинулась раптово і, протираючи очі, сказала Чарівниці, що сиділа непорушно:

— …я ж могла би спитати зірок…

— Не треба, — відповіла смутно її Опікунка. — Я вже все знаю. Погляньте…

На гладенькому камені біля неї сидів невеличкий сірий птах. Його чорні випуклі очі дивились на трьох людей без страху, і хоча Айок інстинктивно простягнув руку — той не втік.

— Ти хочеш сказати, що… — почала спроквола Люелле і вп’ялась своїм ясним поглядом у чорні очі птаха. Але побачила в них тільки пустку. Ці очі, хоча й бачили, були німі. Не було в них жодної думки.

— Цей птах не говорить, — доказала Дівчина те, що почала. — Він не хоче мені нічого сказати, хоча я вмію спілкуватися з усіма птахами.

— Цей птах не скаже тобі жодного слова, — промовила Чарівниця, а очі її затягнула тоненька імла, що підозріло блищала. — За звільнення від смерті у страшному полум’ї вогнища Мати-Природа забирає мову у моїх Сестер-птахів. Адже дар життя безцінний і їм має бути його досить. Вони живі, вільні й решту відведеного їм часу живуть тут, у Високих Горах, неподалік від Святого Місця. Але не можуть з нами розмовляти. І не зможуть ніколи.

Зблідлий Айок слухав ці слова, і його вразлива натура відчувала глибший їх сенс. Він знав, що десь у жорстокому й немилосердному королівстві його батька згоріла на вогнищі якась жінка, одна із сотень, яких спалювали щороку. Але цим разом це була дійсно справжня Чарівниця.

— Справжня П’ята Чарівниця?.. — усвідомив раптом зі страхом. Мимоволі прошепотав сам до себе тихенько, одну зі строф Пісні: