Мирослава Горностаєва - Тут вони танцюють...

В кожному місті є, напевне, свої загадкові місця, або люди, з якими траплялися дивні події… Не є винятком і наше, на вигляд цілком звичайне промислове місто… Сім оповідок циклу доводять — страшне і таємниче трапляється з добрими і не дуже добрими людьми не тільки в американському штаті Мен, оспіваному Ст. Кінгом…
До циклу «Жахливе місто Z…» входять такі оповідання: «За мости відповісте», «Той самий закрут греблі», «Чорна магія для «чайників», «Трамвай, що заблукав», «Тут вони танцюють», «Ти тільки простягни руку», «Страшний мобільний телефон».

(оповідь толкієніста.)

Присвячується Величару

Це сталося в ті часи, коли я блукав дорогами ельфів…

Моє ельфійське ім’я було Маедрос, а приятеля мого звали Меглором. Нам виповнилося по п’ятнадцять років, і ми були дітьми полум’яного духу Рональда Руела Толкієна. [1]

Ми відвідували секцію історичного фехтування при клубі дитячої творчости, трошки водилися з прихильниками рольових ігор, ходили на їхні турніри та тусовки, але найчастіше блукали по Острову вдвох. Вільними мандрівниками — ельфами. «Лембас», ельфійський хліб, нам заміняли сухарі, луки й стріли ми зробили власноручно, рівно як і дерев’яні, обклеєні фольгою мечі. Що ж до орків[2], та іншого гаддя, то того літа нам на них щастило як ніколи.

Особливо дошкуляла нам компанія з нашого ж таки будинку по вулиці Осініна. З чотирьох недолюдей двох ми класифікували як мордорських орків, дрібних, хижих і пролазливих, третій по габаритам і винятковій тупості «тягнув» на печерного троля, а їхній ватажок був справжнім урук-хаєм[3] — сильним, розумним і по-своєму відважним.

В очах цієї «бригади», як називала себе тепла компанійка, ми з Меглором були «уродамі», яких потрібно «діставати» при кожному зручному випадку. До того ж ми і вчились в одній школі. Бої з цим поріддям Саурона[4] придавали нашому існуванню необхідний присмак небезпеки, без якого гра перестає бути життям, але і здорово вимотували.

Та саме завдяки «бригаді» ми познайомилися з Велерадом. А про те, що сталося далі, я насмілився розповісти лише через шість років, та й то одному-двом найближчим друзям.

Якось влітку, на початку канікул, ми вирушили на Острів, в Молодечий вибалок постріляти з луків. І на пагорбі, де якісь невідомі поставили трьох дерев’яних ідолів, раптом напоролися на «бригаду» у повному складі. Четвірка сиділа на складених квадратом обтесаних стволах дерев з грубо вирізьбленими по краям вовчими головами і захоплено грала в карти.

Втекти було ще не пізно, але зробити цей в принципі розумний — для людей — крок, нам завадила ельфійська гордість. І ми рушили вперед.

Не буду описувати наступної сцени, що є досить банальною. Обмін «люб’язностями» дуже швидко привів до сутички, в ході якої я не раз пошкодував про відсутність у нас справжніх мечів, або хоча б важкої дровеняки. До того ж на мою долю дістався сам Сашко — урук-хай, єдиний, хто ставив справжню небезпеку.

Сашко був «бєзбашенним», тобто міг і хотів покалічити супротивника. А мене він ненавидів люто. За що — це для мене й досі загадка. Тоді, в дитинстві, я про це не думав, а просто вважав, що так і має бути. Достоту за книгою великого англійця.

Велерад вийшов з лісочка, коли війна була у самому розпалі. Невисокий сутулий молодик у камуфляжі і з наплічником. Якраз такого віку як оце я нині — ще не «мужик», але вже й не «пацан» (пробачте за мій «гоблінський»[5], надалі постараюсь не вживати).

Він зміряв поглядом побойовисько і спитав хрипко:

— Це ви, четверо юродів, відбили минулого тижня шматок каменя на великому Святилищі?

Сашко обернувся до нього і я отримав можливість передихнути та помогти Меглору видертися з ведмежих лабет «троля», якого, до речі, звали Валеркою.

— А тєбє чіво, каз- зьол? — спитав Сашко зачіпливо, — нє адін хрєн?

Молодик, не витрачаючи часу на переговори, видобув звідкись з-під футболки річ, що мала вигляд справжнього пістолета.

— Пристрелю як собаку, — сказав холодно, — коли ще раз побачу в цих краях.

— Зажігалка, тіпа, — хмикнув Сашко, — напугал…

Постріл гримнув так голосно, що ми з Меглором аж підскочили. Валерка і двоє «орків» притьом кинулися по схилу вниз. Сашко заціпенів з відкритим ротом. Це вперше він наскочив на ще більшого божевільного ніж сам.

— Стріляю в ноги, — мовив молодик неголосно, — на рахунок «три».

Я і один раз не встиг порахувати, а Сашко вже летів зі схилу трохи не перекидьки.

— Псіх! — загорлав знизу, — йоханий псіх!

Молодик заховав пістоля, повернувся до нас спиною і рушив в бік Молодечого. Ми перезирнулись і рвонули за ним. Така особа заслуговувала на вивчення.

З цього дня ми мали на острові приятеля. Не скажу — друга, відлюдкуватий Велерад не міг стати другом двох підлітків, котрі до того ж постійно перебували душою в іншому світі. Але була у нас єдина спільна риса — всі троє жили війнами, які давно закінчились, і в яких нам не довелось приймати участь.

Велерадова війна була зовсім іншою, аніж толкієнівські битви. Там не блищали мечі, не було кінних атак та двобоїв. Його Дагор Дагоррат,[6] сповнений лісових засідок, автоматної стрілянини, гірських схронів, в яких оточені підривали себе останньою гранатою, на наш з Меглором погляд, був таким-же героїчно-безнадійним як борня ельфів «Сільмарілліона»[7] проти вселенського зла.

Дивне Велерадове ім’я пояснювалось просто — він був язичником, для яких слов’янські імена були обов’язковими. Пістолет, вдала імітація «парабелума» 40-х років, мав єдину ваду — з нього не летіли справжні кулі, але звук пострілу міг налякати і не такого «юрода» як Сашко. Під час наших з ним нечастих зустрічей, Велерад здебільшого мовчав, але коли вже починав говорити, то обов’язково звертав розмову на Українську повстанську армію, Степана Бандеру, Тараса Чупринку, він же Роман Шухевич, і Декалог Українського Націоналіста.

Я добре пам’ятаю той день