Мирослава Горностаєва - Тут вони танцюють...

у червні. Ми знову були на Острові і вигрівались на невеличкому пляжику неподалік від Святилищ, які відвідував Велерад. Завдяки йому це місце вже два тижні було «чистим» від знайомих нам орків і тому ми щиро зраділи, коли побачили на стежці сутулу постать приятеля.

Велерад порадував нас новим прикидом. До того він носив камуфляжні штани і зелену футболку з силуетами повстанців з автоматами, котрі виднілись між дерев. Напис на футболці був таким:«Українці, бережіть ліси, вони вам ще знадобляться»

Нині на хлопцеві була чорна майка з вовчою мордою і багряним написом:«Краще померти вовком, ніж жити псом».

Ми гукнули до Велерада, і він підсів до нас. Розпочалася розмова, яка переважно крутилася довкола вовків та їхнього символічного значення. У Толкієна, як відомо, вовки — це символ зла, Велерад же доводив, що в слов’янській традиції вовк є звіром Перуна, Бога війни, а також символом шляхетности.

З вовків балачка непомітно зіслизнула на ельфійські звичаї і Велерад замовк. Меглор почав оповідати про місця в Європі де нібито бачили цих істот. Неодмінною приналежністю такого місця мало бути ідеальне коло в лісі, заросле травою.

- І щоб довкола росли дуби, — продовжував Меглор. Велерад, який нібито задрімав, раптом озвався:

- Є таке місце і у нас на Острові. В плавнях.

Ми були ельфами, а тому не підскочили, не загорлали і не почали вимагати відомостей. Натомість я перейшов на вишукану українську мову — неможливість вивчити Синдарін[8] змусила мене впритул зайнятися мовою, від якої орків аж вивертало — і за півгодини витягнув з Велерада усі подробиці маршруту. Вкупі із вправно намальованою на шматку паперу картою, яку наш приятель назвав «мапою» і сказав:

— Все одно ж будете шукати, то краще йдіть за вказівками. Я там навіть ночував в минулому році… Щось там є… Ельфи, не ельфи, а місце там сильне. Дивіться, будьте обережні. Я там, на мапі, славні[9] написав, як будете шукати, то повторюйте, швидше знайдете. Крутить там людей… По колу водить — в трьох деревах заблукати можна.

Ми перезирнулись. Це була ще одна певна прикмета. Статус Велерада в наших очах піднявся до шляхетного Дунадана — слідопита.[10]

— Нашій вдячності немає меж, воїне, — сказав я серйозно, а Велерад озвався без тіні усмішки:

— Та нема за що. Ви б отак і розмовляли завжди, ельфи… Українська — то мова Богів.

Ми пообіцяли подумати над цим і понеслись додому, готуватись до походу.

***

Мамі я сказав, що йду на нічну тусовку в Офіцерську балку. Вона сприйняла це нормально. Спитала тільки, чи іде і Вадик, (тобто Меглор). У Меглора був намет і спальник, а отже гарантія, що ми не застудимося і не спатимемо на голій землі.

Мама взагалі у мене була правильна… За статусом вона дорівнювала Еовін, принцесі-войовниці,[11] бо боролася з життям і нестатками сама-самісінька і ніколи не опускала зброї. До моїх ельфійських походеньок ставилася поблажливо і навіть прочитала «Володаря перснів». Нам з нею було добре. Про татуся — орка, котрий пив і лупцював нас обох, ми вже років десять як не згадували.

Меглорові батьки завдавали йому більше клопоту, бо вважали, що синочок звівся на дурниці, а я на нього погано впливаю. Та наступного дня ми вирушили як і домовлялись, о десятій ранку. Крім наплічників я тябричив намет, а Меглор — спальник.

Години зо три ми йшли берегом Старого Русла, аж поки не вийшли до інститутської бази відпочинку. Тут поскидали наплічники, одежу і полізли у воду. Купались, аж доки не посиніли, тоді одягнулися і рушили в плавні.

Там ми блукали до вечора. Велерад мав рацію — місця там дивні. Нас крутило і колом і як завгодно. Мапа допомагала мало — ми ніяк не могли знайти позначений на ній прохід.

Врешті я зупинився посеред болота на якійсь гаті і заволав на весь голос:

— Слава Богу, Перуну[12] огнекудру, що стріли на ворогів верже, і вірно стезею вперед веде! Бо є він воїнам суд і честь! І яко златорун — милостив і всеправеден єсть!

У Толкієна Валари, себто Боги, втручаються в життя ельфів та людей дуже рідко, а коли вже втручаються — мало не буває, згадайте хоча б загибель Нуменору.[13] В те, що Перун мене почує, я не дуже вірив, хоча анітрохи не сумнівався в його існуванні. Та раптом, просто перед собою, за гаттю, я побачив просвіт між деревами, якого не було ще хвилину тому.

— Ти це бачиш? — спитав я друга.

Меглор кивнув і проковтнув слину. Він більше любив читати про дивовижі, аніж бачити їх на власні очі.

За просвітом ми побачили галявину, зарослу травою, що доходила нам трохи не до поясу. Довкола галявини росли дуби. Ми вибралися з плавнів якраз неподалік від старого дерева, також поміченого на мапі. Це був дивний дуб, у якого з одного кореня виходило сім стовбурів.

Галявина була просто казкова — правильне коло. Посередині з землі стирчав камінь, схожий на уламок скелі. Ми поклали речі біля дуба і наступні півгодини присвятили вивченню місцевості.

За дубами знову були плавні, тобто заросла кущами й травою волога місцина. Ми перелізли по впалій деревині через струмок і виринули на схожому, але меншому колі. Тут посередині була лише заросла травою яма чотирикутної форми, досить глибока.

— «Дикі» археологи, — стиха озвався Меглор, — це шурф… Певне скарби шукали.

Я знизав плечима. Шукачі древніх скарбів мали б