Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Буду не визнав перед своїм володарем, що він сам особисто посилав на вогнище безневинних жінок, аби тільки Урґх вірив, що спалили Чарівницю та ще й схопили завдяки його спритності і вірності. Та жінка, яку нещодавно спалили в одному з містечок, мабуть, була справжня. Про це у Замку багато розповідали ті, хто був присутній при її смерті. Схопили її дуже легко: вона якраз лікувала хвору дитину, матір якої кинули у в’язницю і засудили на смерть за те, що та співала Пісню. І коли Чарівниця зосередила всю свою волю на хворобі, і та почала піддаватись, і вже було видно, що дитина виживе, — у руки Загарбників віддав Чарівницю не хто інший, як батько дитини — взамін на обіцянку випустити на волю його дружину. Чарівниця, коли лікувала дитину, втратила пильність і не помітила, що в душі у батька гніздиться думка про те, щоб її викрити.

— Дурні… — вдоволено зітхнув Буду. — Чарівницю схопили й відразу спалили, не давши їй шансів на вияв чаклунства. А матері дитини все одно відрубали голову. Дитиною також зайнявся кат — оскільки до неї доторкалась Чарівниця, їй могли передатись якісь магічні таланти…

Ото тільки один із лицарів Урґха бачив на власні очі, як між язиків полум’я раптом випурхнув невеличкий сірий птах. За легендою, Чарівниці саме у такий спосіб уникають смерті. Коли полум’я починає огортати їхнє тіло, перетворюються на птахів. Тож чого тоді дивуватися, що Урґхові вояки вправляються у стрільбі з лука і стріляють переважно у птахів? І що ненавидять птахів і ретельно рахують кожну пташку, яку вдалося підстрелити?

— Якби вмів, я би сам їх перестріляв, — мурмоче Буду затято. Він блідий і втомлений: вдень заспокоює страхи свого господаря, а вночі йому допікають примари.

— У день, про який сказано у цій клятій Пісні, у сімсот сімдесят сьому річницю нашого панування, всі мої вояки стоятимуть зі зброєю у руках. А їх майже стільки, як і мешканців Великого Королівства, якого вже нема, — хвальковито заявляє Урґх. — Мій воїн стоятиме на кожній п’яді землі. І що мені хтось зробить?!

«На кожній п’яді землі, за винятком Великих Лісів, Високих Гір і Пустелі, — понуро думає Буду. — Туди твоя влада не дійшла дотепер, і боюсь, що ніколи не дійде. Але там також живуть лише ведмеді, орли та олені. А над ними нам не треба панувати. Вони нас не переможуть. І отой безумний дід, Пустельник, що живе у Пустелі й лікує вмираючих, нас також не переможе. Він сам врешті помре від смертельної болячки, яку підхопить від своїх хворих…»

Часом Урґх розмірковує про свого сина, але не сумує за ним.

«Мені з нього не було би жодної користі. Та й нащо мені, зрештою, син? Якщо ця клята Пісня має здійснитись, то я нікого перед смертю не посаджу на трон…»

Часом перед його очима з’являється вродливе обличчя матері Айока. Але тоді злість спотворює його риси — злість і гнів на власну слабкість, за яку його покарали таким недолугим нащадком.

«Добре, що колись мої предки суворо забороняли мішані шлюби. Інакше вся ця країна була би повна таких, як Айок, а наша Імперія впала би, втративши дух боротьби. Я один зламав цю заборону, і що з цього вийшло?»

Пустельник не думає про Пісню і про те, чи здійсняться Чари — мабуть, один-єдиний на всю країну. З усіх міст і сіл уже сотні років до нього поспішають хворі, що ніде не знаходять допомоги. Йому часто вдається зіллям і Силою, що живе у його долонях, врятувати чиєсь життя. Часом на це запізно, і єдине, що він може зробити, — допомогти вмираючому перебороти страх, переступаючи Браму Вічного Краю, а пізніше поховати тіло у сухому піску. Ціла Пустеля — це пісок — і поховані у ній кості. А також життя, яке вдається врятувати і яке потім повертається до людей, у світ рабів — а він водночас є світом надії, яку не знищить навіть найважче рабство. Пустельник не знає, що наближається День Пісні Єдиної, не знає навіть її слів і не має часу їх дізнатись, хоча вмираючі та хворі інколи наспівують її. Пустельник зосереджений лише на тому, щоб урятувати чиєсь життя. Так чинить кожен лікар, навіть якщо саме смерть була би порятунком недужому.

Цей незвичайний сімсот сімдесят шостий рік рабства минає так, як всі інші, у своєму ритмі, від буяння літа до жовтої сонної осені, щоб нарешті покрити землю білим снігом, який сховає людську нужду і багатство природи. А після того сніг починає танути, поступаючись місцем молодим паросткам життя. Цей рік минає, як всякий інший рік, у своєму незмінному ритмі, але для людей він неповторний, для кожного — інакший. Для одних він спливає надто швидко, для інших — заповільно. Загарбники найбільше хотіли би зупинити Час, але він невпинно рухається вперед.

Чарівниця стояла на сходах, що вели до руїн прадавнього Храму, і дивилась униз, у долини. Ген там, удалині, рухаються три невеличкі коричневі фігурки. Здавалося, що вони наближаються напрочуд повільно, хоча й не спиняються. На обличчі Чарівниці, що спостерігала за ними, занепокоєння і нетерпіння. Біля неї сидів невеличкий сірий птах і випуклими очима без жодного виразу дивився у той самий бік, що й вона.

Айок стояв біля Чарівниці, марно намагаючись вгамувати серце, що калатало, як шалене. Ось незабаром на його очах здійсниться Пісня Єдина. Завтра минає чергова річниця рабства — цього разу та, про яку йшлося в Пісні, — сімсот сімдесят сьома. І це також день народження королівни з роду Люілів, що непорушно стоїть поруч із ним зі спокійним обличчям, і жодна рисочка на її обличчі не виявить, що вона насправді відчуває. Айок знає: Дівчина боїться — але завдяки цьому Святому Місцю у ній ожив дух її королівських предків і тому вона не піддасться страху. Але він