Микола Смоленчук - Смутна доба

Після похорону князя Острозького надвірні козаки поверталися до рідного Києва. Ті, що родом з інших місць, відстали по дорозі, а все ж налічувалось добрих півтисячі вершників. Левко та його приятель Покрова вирвались у голову колони, аби першими заїхати до міста. Левко уже зітлів від бездіяльності.

Більше не витримали, то було не під силу. Та власне, хто вони такі? Просто великий гурт козаків, яким виявилось по дорозі. Князь напередодні смерті згідно заповіту розпустив надвірне козацтво, щедро його винагородивши. Тепер Левко та Отрош — вільні козаки. Куди хочеш — їдь, що хочеш — роби!

— Шукай Ілляша і до мене! Махнемо на Суботів!..

Останнє кинув на ходу, взявши коня у шпори. Спершу низами, а тоді Верхнім містом на Боричів узвіз, щоб зрізати шлях. Київ, як завжди, — гомінке, веселе місто. Усе тут рідне і дороге — кожен будинок, кожен камінчик! А Софію так і не захопили уніати, хоч сам король передав собор Потію!

Люди шарахались від молодого вершника, по-доброму сварилися у його бік пальцем. Видно, розуміли нетерплячку козака. Біля Десятинної великий гурт, що вони там знайшли? Чи загубили? Які існують проблеми, коли він повернувся до Києва?!

— Ого-го! Приймайте гостей! — закричав від воріт, уриваючись на подвір'я, як навіжений.

— Так і перелякати можеш, сину! — вискочила щаслива Лешка.

— Батько ще лишився. Виконує князеві заповіти.

Дивився на матір довго, і вона провинно крутнула головою:

— Долі нема, і ніяких звісток!

— Значить, все гаразд!..

Стояв травень, чув у собі сили, яким не бачив кінця. А решта залежатиме від тебе!

Доки Лешка готувала вечерю, гайнув по сусідах, де мав товаришів, а потім увесь вечір розказував їй про Волинь та як їздили до Луцька, навіть бачили будиночок, де пройшло її дитинство.

— Батько краще розкаже, він з дідом Сагакієм провів цілий день!

— Живий, виходить!

— Ми йому дарунки на трьох конях везли!..

— Господи, як я хочу там померти! — аж заплакала Лешка.

Друзі прибились як смеркло. Сагайдачного в Києві нема — подався на Січ, Як і належить гетьману. А Томило відпустив Ілляша на скільки вимагатимуть обставини.

— Гетьмана король чіпати не зважився. Козацтво — сила, з якою навіть він має рахуватися!

— Готується похід на татар. Про те всі уже знають!..

Вранці троє козаків вирушили вниз придніпровського шляху.

Самі не знали на скільки ідуть, туго набиті сакви те засвідчували. Зібралися не на прогулянку, крім рушниць прихопили навіть списи.

Молода, гарна дівчина, теж на коні, тільки без зброї, провела їх аж за Видубецький монастир, що збився на зеленій терасі гори, крайньої, з південного боку міста.

Довго стримувала гарячого коня, дивлячись услід козакам.

Провівши козаків, що поверталися до Києва, Тарануха подався на Маняву до Іова Княгиницького виковувати останню волю князя.

Перед смертю той сказав:

— Знайди інока Іоанна і ще раз запроси його до Лаври. Поклонися до ніг. Він нам дуже потрібний!

Іов Княгиницький скрушно похитав головою:

— Брат Іоанн уже в далекій дорозі. Назад, на Афон... Манявський скит повільно зводився з руїн — довгий час буде він переднім краєм боротьби з католицьким засиллям.

Двоє — згорблений старий монах і кремезний міцний козак з яничаркою за плечима, який утримував повіддя коня, — довго дивилися з вершини гори на покриті лісами предковічні Карпати, наче хотіли розгледіти на їх дорогах зневіреного бунтаря-ченця, що простував кудись від своєї бідолашної країни.

Тарануха повертався з Волині в числі останніх. Місто видалось приїжджим незвичним, те відчули вже на Копиревому кінці, біля західної в'їзної брами.

Поверталося їх, киян — півдесятка вершників.

— Що то за люди? Якого князя Острозького?