Микола Смоленчук - Смутна доба

всі лади перемивалися рішення останнього сейму. Православні на сеймі вимагали від короля, щоб єпископії роздавались лише особам, висвяченим східними патріархами. Коли такий єпископ перекинеться до унії, підкориться владі римського костелу, то він лишатиметься єпископії, на його місце приходитиме владика, котрий сповідає православ'я і визнає владу східних патріархів.

Король хитрував — перекинув розгляд цього питання на наступний сейм, закликав, щоб між сторонам не було розладу, за порушення миру погрожував штрафом в десять тисяч коп грошей.

А православні церкви й далі піддавались поглумові, священиків змушували приймати унію, скарги дворян лишались без наслідків. Король і їх відкладав на наступний сейм або проголошував свободу православній церкві, а на ділі нічого не робив для її захисту.

Зусилля православного дворянства на сеймі 1608 року звернені були до двох головних основ — рідної мови і православної релігії. Сейм чогось досягнув — обмежив маєтності уніатської Київської митрополії Видубецьким монастирем, домігся відправи богослужби рідною мовою, а не латиною, одержав право на будівництво нових церков, утворення братств, богаділень[202], семінарій, шкіл та типографій, міщани православної віри допущені були до міських посад у всіх населених пунктах Корони.

Хоч далі сейму рішення не пішли.

— Король занадто добрий до схизматів. Най владику Потія слухає!

— Кажуть, що владика діє, як осліплений фанатик. А як з ними чинити? Саме так!..

До Києва дійшли вісті про розгром віленських церков, там прийшло в паніку все православне населення міста.

— Вони того заслужили, схизмати! І король називав їх наливайківцями!

То правда, саме так король назвав клір віленського святодухівського монастиря. І побудувати нову кам'яну церкву не дозволив!

— Владика мудрий, бачили як він обійшов сеймову конституцію про братства!

— Вірно сказали, проше пана!

Говорилося про сеймову конституцію, яка підтвердила права православних братств, яких уніати просто не мали. І ось на початку року у Вільно з'явилося уніатське братство, очолюване самим Потієм. Братство назвало себе старим святодухівським, звідси виходило, що воно мало права на королівські привілеї, як і братства грецької віри.

26 січня 1608 року віленське православне братство св. Тройці, котре знаходилось під костянтинопольським патріархом, внесло у земські книги протестацію проти новоспеченого братства, вказало, що буде судом захищати свої права від зазіхань Потія.

— Наші зробили репротестацію, проше пана!

— Хвала Господові, що маємо такого владику!

З рук до рук поміж уніатів, що приїхали до монастиря, ходила щойно видана у Вільні книга Потія «Гармонія східної церкви з костелом римським».

— Все іде на краще! Підходить край холопській вірі!

Низькорослий і натоптуватий, як дитячий м'яч, перекочувався від гурту до гурту і вихваляв рокошан, котрі остаточно замирили[203] з королем.

Справді, в кінці квітня король пообіцяв берегти шляхетські права та вольності, а на початку червня 1608-го видав універсал про примирення з рокошанами.

Від воріт до Михайлівської церкви, що над берегом Дніпра, широка пряма алея через монастирський двір, на ній гомінкі людські гурти не розходились до самої церковної відправи. Може, і їхало так багато, щоб послухати плітки. На схизматичному базарі міста загублюєшся, не чуєш ліктя однодумця, а тут он скільки!

Переступивши церковний поріг, вони умовкали, ревно молилися, хоч очі видавали, що збурені почуття не пройшли, вони триматимуть парафіян у полоні всю відправу, ба й після неї приїжджі не поспішатимуть кидати монастирський двір.

— Пан полковник хоче неможливого — бути в ласці королівської моці і рядового козацтва. Так не виїде!..

Втомившись від церковних справ, смакували неприємностями, що звалилися на Сагайдачного. Король був ним явно невдоволений. За морський похід, за непослух, за загравання з січовиками, яких сейм поставив за законом.

Лише коли ліс, що підходив обочиною гори до самого монастиря, сховався у повній темряві, а на темне небо викотили перші вечірні зорі, парафіяни відхлинули різними шляхами до міста, яке нарешті буде їхнім.

Левко

Поминули останні дерева і зрештою вибрались на гору, з якої угледіли гряду[204] зелених київських горбів, Дніпро і неозорі лівобережні далі. Як скучив по тому пейзажеві! Яка вона не красива, Волинь,