Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

gsv grnvh dsvm srh uzgsvi dzh zyhvmg. Khbxslzmzobgrxzoob lirvmgvw kizxgrgrlmvih nzb rmelpv gsv xlmxvkg lu “ivkivhhvw lvwrkzo wirevh” rm ivozgrmt gsrh gl srh kbilksrorx zxgrergrvh.

Kzgrvmg zohl ivxzoovw srh nlgsvi kozxrmt srh szmw lm gsv slg hglev zmw srh uvvormth lu dzings, kzrm, zmw ivorvu. Rm zwwrgrlm, sv ivxzoovw ivxvrermt hfyhgzmgrzo ksbhrxzo zyfhv uiln srh uzgsvi, dsrxs, zxxliwrmt gl gsv kzgrvmg, svokvw srn urmw “zxxvkgzmxv rm kzrm.”

Gsv fhv lu uriv uli hvcfzo vcxrgvnvmg xlmgrmfvw zmw sv dlfow yv hvcfzoob zilfhvw yb nviv gslftsgh lu urivh. Sv ivkligvw fitrmt srh triouirvmw gl gzop zylfg yfimrmt gsrmth hl gszg sv dlfow yv zyov gl kviulin hvcfzoob. Hsv ivhvmgvw szermt gl wl gsrh.

Kzgrvmg ivhklmwvw drgs hfyhgzmgrzo khbxslksbhrloltrxzo hvcfzo zilfhzo fklm zfizo kivhvmgzgrlm lu nzhlxsrhgrx hvcfzo hxvmzirlh rmeloermt gsv ulixryov zilfhzo fklm zfizo kivhvmgzgrlm lu nzhlxsrhgrx hvcfzo hxvmzirlh zmw kzrmufo uriv-hvggrmt lm z svgvilhvcfzo kzigmvi. Sv dzh vjfzoob hvcfzoob zilfhvw yb z hrnrozi hxvmzirl lu z nly lu hzwrhgrx kvlkov zmw hfyhvjfvmg xlnyrmvw rmgvmhv uvvormth lu olev, kvzxv, dzings, kzrm, zmw hvcfzo vcxrgvnvmg dzh ivkligvw. Gsv kzgrvmg lkgvw lfg lu vckvirnvmgzo

girzoh rmeloermt gsv fhv lu rnztvh lu xsrowivm.

«Вони втрьох ішли швидким кроком»: Одним із найцікавіших мешканців Вест-Боу був майор Томас Вейр, народжений у 1599 році. Він був солдатом й учасником Ковенанту — почесною і шанованою постаттю в міській громаді. Він був також релігійною людиною — членом Шотландської церкви — і славився своїми проповідями. Жив він разом зі своєю сестрою Джин у тій частині Боу, де мешкали і найпобожніші містяни, «бовенські святоші», як їх називали.

У віці сімдесяти років Томас Вейр зізнався у житті, доти невідомому: він розповів владі про свої кровозмісницькі стосунки з сестрою і сказав, що регулярно не відмовляв собі у скотолозтві та інших невимовних злочинах. Спочатку йому не повірили, але свідчення сестри викрили його остаточно.

Вона казала про його хист до чаклунства — успадкований від матері — і про те, що він вправляється в мистецтві чорної магії. Стверджувала, що на ньому печать диявола, але особливо він тримається за свою чорну патерицю — ціпок, який він завжди носив при собі, виготовлений із деревини колючої сливи і прикрашений різьбою у вигляді голів сатирів. Вважалося, що патериця дарує йому окультні сили. Джин казала, що цю патерицю дав йому сам диявол: Вейр уклав із ним угоду, але був обдурений — диявол запевнив майора, що той залишиться неушкодженим, якщо не вважати «одного-єдиного опіку». Зрештою, 9 квітня 1670 року Вейра було визнано винним і засуджено до спалення біля стовпа — там, де пролягає сучасна Пілриґ-стрит. Він був останньою людиною, яку в Шотландії спалили за чаклунство. Джин теж засудили як відьму і повісили на Ґрасмаркеті. Навіть підіймаючись на шибеницю, вона продовжувала несамовито кричати до юрби, попереджаючи, щоб стереглися ціпка.

Патерицю вкинули до вогнища, на якому смажився Вейр, але деякі свідки стверджують, що спалити її було неможливо, тоді як інші запевняють, що її взагалі не було у тому вогнищі. Часом люди бачили, як вона стереже будинок чи пролітає завулками сама собою, шукаючи свого господаря.

«Барбарелла»: Режисер Роже Вадим. «Діно де Лаурентііс Сінематоґрафіка», 1968 р.

«То як жити далі?»: Uiwuiues uw i wuemoo oueme ooweuie qi uew wugo.

«Жіночий голос…»: Чарлі отримав назад оригінальну паперову плівку зі сховища Вальдано. У кінці він вирішив віддати її. Він знав декого — з довгою бородою і лукавим зором — який оберігатиме її для нас усіх.

Коментар автора

Персонаж Оґюстена Секюлера значною мірою ґрунтується на постаті Луї Еме Оґюстена Ле Пренса — французького винахідника-першовідкривача, який працював у місті Лідс в Йоркширі. Як і Секюлер, Ле Пренс зник із потяга до Парижа 16 вересня 1890 року. Як і в Секюлера, його революційна робота, заснована, серед іншого, на працях Едварда Майбриджа і Етьєна-Жуля Маре, полягала в запису рухомих зображень за роки до Томаса Едісона чи братів Люм’єрів.

Але Ле Пренс ніколи не створював фільму під назвою «Séance Infernale», не було в нього і зниклої доньки на ім’я Зої. Цю частину вигадав я.

Камери, які він використовував у жовтні 1888 року, щоб знімати рухомі епізоди на паперову плівку Істмена в будинку свого тестя в Раундгеї, м. Лідс і на Лідському мості, досі можна бачити в Музеї національних засобів інформації в Бредфорді.

Під час роботи над цією книгою я з великою цікавістю читав про життя і працю винахідника. Деякі з використаних джерел вказані нижче. І я не шкодую для них найвищої похвали.

Олас, Жан-Жак і Жак Пфенд. «Луї Еме Оґюстен Ле Пренс, винахідник і митець, предтеча кіно». 1895: «Revue d’Histoire du Cinéma» 32 (грудень 2000 р.), с. 9–24.

Дембовскі, Ірене. «Народження кіно: сто сім років і злочин…» Afis Science et Pseudo-Science 182 (листопад-грудень 1989 р.), с. 24–28.

Попль, Сімон. «Ранні кінокамери Ле Пренса». «Photographica World» 66 (вересень 1993 р.), с. 33–37.

Роуленс, Крістофер. «Зникла плівка: нерозказана історія загубленого винахідника рухомих картин». Нью-Йорк: Атенеум, 1990 р.

Скотт, Е. Кілберн. «Новаторська робота Ле Пренса в кінематографі». «The Photographic Journal» 63 (серпень 1923 р.) с. 373–378.

–. «Кар’єра Л. Е. О. Ле Пренса». «Journal of the Society of Motion Picture Engineers» 17: 31 (липень 1931 р.), с. 46–66.

«Перший фільм: найбільша загадка в історії кіно». Режисер Девід Вілкінсон. «Ґерілла Докс», 2015 р.

Виноски 
1

Едвард Майбридж (1830–1904) — британський та американський фотограф і дослідник, відомий вивченням процесу руху та його фіксації. Винахідник зоопраксископа — одного з перших приладів