Віктор Гюго - Трудівники моря

намагніченості вертикальних площин двох протиставлених одна одній і взаємно протидіючих мас. Рифи такого роду притягують до себе всі скажені сили стихії, розсіяні в урагані, і мають незвичайну властивість: ніби збирають воєдино, посилюючи в такий спосіб силу шторму.

Отим-то бурі поблизу них особливо скаженіють.

Треба мати на увазі, що вітер — явище складне. Дехто думає, що він однорідний, але це не так. Вітер — сила не тільки динамічна, а й хімічна, і не тільки хімічна, а й магнетична. Є в ньому щось нез'ясоване. Вітер — настільки електрика, наскільки й ефір. Є вітри, котрі в часі співпадають з північним сяйвом. Вітер на Голковій мілині котить хвилі в сто футів заввишки, що приголомшило Дюмон-Дюрвіля[128]. «Корвет не знав, кого слухати», — розповідав він. Під час ураганів, які налітають з півдня, на морі здуваються хворобливі пухлини, і океан стає таким жахливим, що дикуни тікають у печери, аби тільки його не бачити. Зовсім інші північні вітри: вони колють крижаними голками, забивають дух, перекидають на сніг ґринджоли ескімосів. Є ще палючі вітри. Це самум в Африці, він же тайфун у Китаї, саміель в Індії. Самум, Тайфун, Самі-ель — всі ці слова звучать так, ніби імена демонів. Від їх дихання плавляться вершини гір. Трапилося так, що ураган осклив вулкан Толукку. Про цей палючий вихор чорнильного кольору, який рине на багряні хмари, у Ведах сказано: «Ось чорний бог, який пориває чорних корів». У всіх цих явищах відчувається загадковий вплив електрики.

Вітер ховає в собі таємницю. Так само й море. Воно теж складне: під видимими хвилями води воно приховує невидимі хвилі енергії. Море включає в себе все що завгодно. З усіх невпорядкованих сумішей океан — найнеподільніша й найнеоглядніша.

Спробуйте осмислити хаос, такий величезний, що він застилає обрій. Океан — водозбірник земної кулі, резервуар для її запліднення, тигель для перетворень. Він збирає, потім розсіває, нагромаджує, потім запліднює, пожирає, потім творить. У нього вливаються всі стічні води землі, і він зберігає їх, як скарби. Він твердий у крижаному заторі, рідинний у хвилі, газоподібний у хмарі, невидимий у вітрі, невідчутний на дотик у випарах. Як матерія — він маса, як сила — щось абстрактне. Він урівнює і поєднує явища природи; Шляхом свого комбінування він спрощується в безконечності. Саме завдяки змішуванню, перебовтуванню він досягає прозорості. Багатоманітність розчинних елементів, з яких він складається, зникає в його єдності, їх у ньому так багато, що він тотожний з ними. Він весь у єдиній своїй крапельці. Через те, що він начинений бурями, він — сама рівновага. Платон бачив танець сфер; дивно говорити про це, але то щирісінька правда: в неохопному рухові Землі довкола Сонця океан з припливами та відпливами подібний до жердини, якою земна куля балансує, щоб зберегти рівновагу.

У феномені моря наявні всі інші феномени. Море втягується вихором, як сифоном; гроза — не що інше, як помпа; грім і блискавка йде від води, як і від повітря; на кораблях відчуваються глухі поштовхи, відтак із відсіків, де лежать якірні ланцюги, долітає запах сірки. Океан кипить. «Диявол вилив море в свій океан», — казав Рюїтер[129]. При деяких бурях, які знаменують зміну пір року і рівновагу космічних сил, кораблі, обліплювані піною, начеб випромінюють світло, по снастях пробігають фосфоричні промені, всіваючи такелаж, і матроси простягають до них руки, намагаються спіймати на льоту цих вогненних птахів. Після землетрусу в Лісабоні струмінь розпеченого повітря із морських надр метнув на місто водяний вал висотою в шістдесят футів. Хвилювання океану зв'язане з коливаннями земної кори. Ці невичерпні джерела енергії — причина всіляких катастроф. В кінці 1864 року за сто миль від берегів Малабару[130] затонув один із Мальдівських островів. Він пішов на дно, як корабель. Рибалки, які відпливли вранці, увечері нічого не знайшли на його місці: вони заледве могли розрізнити під водою свої села, і на цей раз човни були очевидцями, а будинки зазнали катастрофи в морі. В Європі, де природа ніби почуває себе зобов'язаною поважати цивілізацію, такі явища настільки поодинокі, що уявляються малоймовірними. І все ж Гернсей та Джерсей були колись частиною Галлії, а в час, коли пишуться ці рядки, поривом вітру під час рівнодення на англійсько-шотландському прикордонні була знесена прибережна скеля «Перша з чотирьох», First of the Four.

Ніде ці неподоланні сили не виступають у такому грізному поєднанні, як у дивовижній північній протоці на ймення Люзе-Фьорд. Цей Люзе-Фьорд вважається найнебезпечнішим з усіх океанських рифів-коридорів. Це їх викінчений взірець. Знаходиться він у Норвезькому морі, неподалік від суворої Ставангерської затоки, на п'ятдесят дев'ятому градусі широти. Вода там чорна, важка, в переривчатій лихоманці бур. І серед цієї водної пустелі тягнеться довга, похмура вулиця між скелями. Вулиця ні для кого. По ній ніхто не ходить. Ніякий корабель туди не наважиться запливти. Коридор на десять миль довжиною між двох стін на три тисячі футів висотою — ось що побачиш, потрапивши туди. У цій протоці такі ж повороти та колінця, як і в будь-якій з океанських вулиць, що ніколи не бувають прямими, бо прокладені вони примхливим чорториєм хвиль. У Люзе-Фьорді поверхня води майже завжди спокійна, небо ясне, але то страшне місце. Звідки береться вітер? Не з висоти. Звідки грім? Не з піднебесся. Вітер виникає під водою, блискавиці — в скелях; час від часу сколихнеться вода. Небо безхмарне, а на висоті тисячі чи півтори тисячі футів над рівнем моря, частіше на південному, ніж на північному схилі крутої скелі, раптом пролунає удар грому, із скелі вилітає блискавиця, вона рине вперед і зразу ж знову входить у стіну, подібно до тих дитячих іграшок на гумці, які стрибають у руці малюка; блискавиця то вкорочується, то подовжується; ось вона метнулася в стіну навпроти, ось сховалася в