Віктор Гюго - Трудівники моря

Жільят потрапив у круговерть нагальних справ. Але найневідкладніша з них — знайти стоянку для бота і захисток для себе.

Дюранда більше осіла на лівий борт, як на правий, тому її правий надколісний щит займав вище положення, ніж лівий.

Жільят виліз на правий щит. Звідти він побачив підводні скелі, і хоч їх довгий гострокутний ланцюг поза межами Дуврів гнув чимало колінець, перед ним відкривався геометричний план усього рифу. З вивчення його він і почав.

Дуври, як ми вже казали, двома вежами підводились біля входу у вузьку протоку, яка тяглася, ніби вуличка, між прямовисними фасадами гранітних стрімчаків. Ці дивовижні, начеб вирубані сокирою коридори в первісних геологічних формаціях морського дна трапляються досить часто.

Звивиста тіснина не просихала навіть під час відпливів, її завжди перетинав бурхливий потік. Різкі повороти в залежності від напряму вітру були сприятливі або несприятливі: вони то бентежили прибій, змушуючи його затихнути, то доводили його до шаленства. Найчастіше траплялося останнє: перепони дратують море, і воно починає скаженіти; від надміру сказу море заходиться піною.

Ураган у Дуврській ущелині так само стиснутий і так само сповнений люті. У бурі хворобливий спазм сечоспускання, її могутнє дихання могутнім і залишається, до того ж воно стає пронизливим. Boнo і коле, і крушить. Це і спис, і довбня. Уявіть собі вихор, який водночас є протягом.

Обидва ланцюги скель, утворюючи щось на зразок морської вулиці, спускалися заломами від Дуврів і, поступово знижуючись, на певній відстані входили у воду. Був там і ще один вхід у гавань, але трохи нижчий і вужчий, ніж Дуврські ворота, — східна протока в тіснині. Можна допустити, що обидва скелястих гребені тяглися підводною вулицею до стрімчака «Людина», який височів на протилежному кінці мису. Зрештою, під час відпливу — а саме в цю пору Жільят оглядав місцевість — обидва ряди мілководдя проглядалися досить чітко: вони виступали з води безперервною грядою.

Стрімчак «Людина» на сході завершував і підпирав колоною весь підводний масив, який починався на заході аркою обох Дуврів. З пташиного лету підводне каміння рифу, з Дуврами на одному кінці і стрімчаком «Людина» — на другому, скидались на чотки, викладені зміястою лінією. Назагал же Дуврський риф — не що інше, як гребінь гірського кряжа, схованого в океанських глибинах, який виставив з води два гігантських стрімчаки, схожі на дві шаблюки, що майже стикаються кінчиками між собою. Такі титанічні породження морських надр. Шквали й коливання води позазубрювали цей гребінь, і він став схожий на пилку. Виднілась тільки невеличка верхня частина: це і був риф. А те, що ховала під собою вода, було, очевидно, велетенським. Тіснина, в яку ураган закинув Дюранду, пролягала між довжелезними лезами цього кряжа.

Тіснина, ламаючись, як блискавка, мала майже одну і ту ж ширину. Так створив її океан. Ця дивна геометрична точність — наслідок безконечного бурління вод, наслідок роботи хвилі.

З кінця в кінець тіснини йшли паралельно дві скелясті стіни, відстань між якими майже скрізь дорівнювала головному шпангоуту Дюранди. Зігнуте і начеб відхилене від Великого Дувру заглиблення в Малому Дуврі дало можливість втиснутися між обох Дуврів надколісним щитам. У будь-якому іншому місці тіснини їх роздавило б. Подвійний внутрішній фасад рифу навіював якийсь жах. Коли досліджують пустелю, ймення якій — океан, то розкриваються дивовижні таємниці, доти не відомі нікому. Те, що Жільят побачив з висоти розбитої Дюранди, приголомшувало. Нерідко в гранітних горловинах океану навіки відбитий химерний прообраз корабельної катастрофи. В Дуврській тіснині він мав свої особливості — був неймовірно страшний. Подекуди на крутосхилах червоні плями оксидів гірських порід виступали згустком крові, що запеклась і стала схожа на випоти підземної різанини. У цьому рифі щось нагадувало катівню. Шорсткий морський камінь, забарвлений у всі кольори де розчином металевих сумішей, вкраплених у граніт, а де й звичайною пліснявою, був то лиховісно пурпуровий, то ядуче-зелений, то поцяткований ясно-червоними бризками; він наводив на думку про знищення й страту. Здавалося, перед вами — невисохлі стіни катівні. Можна було б сказати, що тут на всьому лишилися сліди катівського насильства над людиною: передсмертні судороги мовби застигли в обрисах прямовисних скель. А в деяких місцях різанина ніби тільки-но скінчилася: стіни ще були мокрі, навіть опливали так, що не можна було доторкнутися до них пальцем, щоб не вимазатися у кров. У все в'їлася кривава іржа від катувань. Біля підніжжя двох рядів скель то на рівні води, то під водою, то на мілині, де обвалився берег, були розкидані потворні круглі валуни — багряно-червоні, чорні й фіолетові; вони нагадували вийняті нутрощі якихось велетенських тварин — одні скидалися на тільки-но вирвані легені, інші — на гнилу печінку. Так, ніби тут недавно повипорювали черева велетням. Довгі червоні нитки, мовби зловісні патьоки крові, зверху донизу борознили граніт. Таке можна часто спостерігати в підводних печерах.

Подорожньому, для якого волею випадку океанський риф стане тимчасовим пристановищем, далеко не байдужа форма цього рифу. Є пірамідальні рифи з єдиною вершиною, що виступає з води; є рифи-кільця, які схожі на велетенські кам'яні вінки; а є ще рифи-коридори. Риф-коридор — найнебезпечніший. І це не тільки тому, що хвиля б'ється і борсається між його стінами і гримкотять у тісних протоках буруни, а й через загадкові особливості метеорологічних явищ, які тут виникають, очевидно, у зв'язку з паралельним розміщенням у відкритому морі двох скель. Два прямі, як леза, стрімчаки — то справжній прилад Вольта.

Риф-коридор тягнеться в певному напрямі. Це дуже важливо. Адже це головним чином і впливає на повітря та воду. Риф-коридор механічно діє на хвилі і вітер завдяки своїй формі і діє гальванічно — можливо, завдяки різному ступеню