Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

— Ходіть з нами до городу. Який маєте город, чи такий файний, як наш?

Ходять по городі, а Ясь каже:

— Наш кращий.

Антось каже до діда:

— Ставай мені на долоню, — та й положив долоню на землю, — чи ви дуже тяжкі.

А дід каже:

— Якби-м тобі став, то би-м тобі руку зломив.

Антось каже:

— Ставайте поволі.

Як йому дід став на руку, як його підніс, як кинув ним угору, то летів дві години догори, а дві години згори. Ясь дивиться, що дід летить згори, побіг і як ударив його в плечі рукою, так кості діда розсипалися на дрібний мак. Так обидва приходять до хати і сваряться.

Каже баба:

— Що ви сваритеся?

Ясь каже бабці все то, що в городі діялося і що сварилися за діда, бо один кинув його вгору, а другий ударив, аж кості розсипалися. А бабка як то учула, засмутилася. Царевич каже до Яся:

– Іди, вирви мені дуба з коренем, а ти, Антосю, копай яму в хаті.

Як приніс Ясь дуба, так закопали того дуба в яму і бабу прип’яли ланцюгами до дуба. Дали бабі в’язку соломи і бочку води, а другу бочку порожню, і каже син:

— Як з’їж ту в’язку соломи, вип’єш бочку води, а порожню бочку наплачеш повну сліз, тоді до тебе вернуся.

Костинин син

Десь-не-десь, в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар, та ніде не найде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював.

А в тому царстві та був чоловік Костин, та було у нього три сини, усі богатирської поведінки. От раз цар і посилає своїх слуг.

— Підіть, — каже, — покличте мені найменшого Костининого сина.

Той приходить.

— Що, — каже, — можеш ти мені відвоювати у змія сонце і місяць і все, що на небі?

— Ні, — каже, — не можу, спитайте середущого.

Покликали і того.

— Ні, — каже, — і я не можу, хіба найстарший брат.

Кликнули і найстаршого.

— Я, — каже, — можу, тільки треба нам трьох богатирських коней; женіть, — каже, — три табуни, може, і вибереться.

От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандибає на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку — тільки на коліна впала.

— Ну, — каже, — це буде найменшому братові; женіть ще три табуни.

Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тільки саму задню з двома ногами та з двома крилами й облишив.

— Це, — каже, — середущому братові буде; женіть ще три табуни.

Пригнали ще, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, тільки з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у нього і просяться:

— Пусти нас, Костинин сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.

Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди.

От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли, попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змійового двірця — аж там найменшого брата стрілка лежить. От пішли вони в той двірець, аж там усякі й напитки й наїдки. Закусили вони, спочили; черга йти найменшому на сторожу. Той відмагається, Костинин син і каже:

— Ось вам, братця, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть, і коня пускайте.

А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.

Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.

— Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?

— Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить.

— Нехай він у мужика п’ять років свині попасе, то тоді сюди ворон його кості занесе.

— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Стали вони битись, не дав йому Костинин син і вгору глянути, побив на мотлох, язики повідрізував і в кишеню поховав. Пішов у двірець, аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку — сухі собі; він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукать.

От приїхали до другого двірця, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у двірець, а там напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили. Черга середущому на сторожу йти. Той відмагається.

— Ну, так, — каже Костинин син, — я піду.

Знов наказує їм, як і той раз:

— Тільки, — каже, — глядіть, не проспіть! Як буде мило з рукавичок капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть.

От то сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; з’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!

— Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

— Нехай він у мужика десять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.

Як почали ж вони битись, як почали битись. Вже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.

— Так-то, — каже, — ви мене стережете?

Та от то погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку.

Приїздять до третього двірця, а його стрілка як упала там, так половину двірця і знесла. Пішли вони у двірець, підкріпились.

— Тепер же, — каже, — глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.

От то сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.

— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!

— Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.

— Нехай він у мужика п’ятнадцять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.

— Ні, — каже, — брешеш! Добрий