Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.

Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.

Шкода, — каже, — що таке добро та такій погані зостанеться.

От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:

— Який, — кажуть, — гарний котик, візьміть його.

— Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.

Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.

— Це, — кажуть, — наш приятель, — та й узяли його.

От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.

— Ти, — каже мати на найстаршу, — перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, — каже на другу, — стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, — на третю — яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.

Він усе слухає, та як вислухав — до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:

— Викиньте, — кажуть, — йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.

От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.

Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.

От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:

— Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.

— Постій, може, ще подавиться.

От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні — ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:

— Ей, — каже, — відчиніть, бо з кузнею проглину.

А ковалі й кажуть:

— Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.

А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:

— У тебе батько був?

— Був.

— А косарів наймав?

— Наймав.

— А опочивати їм давав?

— Давав.

— Дай же й мені спочити та води напитись.

Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.

Попович Ясат

Десь був собі піп і мав три сини: два розумних, а третій дурень, Ясат називався. Але він був собі лицар, та тільки про те ніхто не здогадувавсь.

От обізвавсь по цілій країні цар:

— Хто мені дістане коня, в якого буде одна шерстина золота, друга срібна, то за того віддам дочку й дам йому половину царства.

Ясат і каже попові:

— Я, таточку, зможу такого коня добути.

Написали до царя, а цар відписує й кличе до себе, а Ясат відказує:

— Як йому треба, то нехай сам до мене приїде.

Приїхав цар і каже:

— Чи це ти похвалявсь добути мені такого й такого коня?

— Я, — каже. — Приженіть мені коней, я собі виберу й задля братів.

Пригнали таки табун. Ясат вибрав щонайміцнішого коня, взяв його мізинцем під перса, підніс, як пустив — так кінь по коліна й угруз у землю.

— Ну, — каже, — це буде моєму найстаршому братові: давайте ще з чого вибирати.

Пригнали ще табун, ще кращих коней. Він вибрав щонайміцнішого, торкнув мізинцем під перса, так той кінь і загруз у землю по коліна.

— Ну, це буде задля підстаршого брата. Давайте ще мені на вибір.

А тут уже нема, лишився тільки той, що воду возить. Привели й того; взяв його мізинцем під перса, струснув — не вкопався.

— Ну, — каже, — нехай цей кінь три роси обіб’є, вилиняє, то й поїдемо.

От і поїхали всі три брати. Їдуть та їдуть, аж стоїть хлівець; дивляться, аж там приковані три зміїхи. Під’їжджає Ясат, питає:

— Чого це ви тут поприковувані?

Одна й каже:

— Я тут прикована, і тільки-тільки до опівночі доходить, до мене прилітає змій із трьома головами.

Друга каже:

— А до мене в саму глупу північ прилітає змій з шістьма головами.

— А до мене, — каже третя, — саме як із половини ночі зверне, прилітає з дванадцятьма головами змій.

От вони так розпитались та й поїхали. Приїжджають, аж такий двір: покої й стайні — все скляне. Старші брати й кажуть:

— Щось це непевне, не заїжджаймо.

А Ясат як став вговорювати, таки заїхали. Брати полягали спати коло коней, а попович Ясат каже:

— Щось я нездоров, ляжу серед двору, може, чи не поздоровшаю на вітрі.

Брати поснули, а він пішов під місток. Коли так іще нема половини ночі, аж земля стугонить — їде на коні змій із трьома головами: кінь спотикається, хорт виє, сокіл об землю б’ється.