Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

королівського двора, і його та панна сама зобачила, що він її вирятував від смерті. Та й зараз побігла до свого тата, до короля, та й каже йому:

— Я мусила фальшиво присягати перед міністром, бо хотів мене забити. То не він, але Василь-царевич вирятував мене.

Так зараз Василя-царевича казав король запросити і угостити, а міністра питається, чи він не мав знаку тої змії, що він її забив. А міністр каже, що там, на місці, де забита змія, є ще кров. Так король взяв свої гості, міністрів, Василя-царевича, і йдуть на то місце, де є змія убита. Приходить міністр до брички та й каже:

— Я її тутка убив.

А царевич питається:

— А де ж та печінка з неї?

Міністр каже, що пси порозтягали. А царевич каже:

— Ходи, я тобі покажу, що ще не розтягнули.

І показує їм ту печінку в хустині, і голови показує позривані на землі. І просить Василь-царевич короля, аби позволив міністрові за брехню раз щигля в ніс дати. А король каже:

— Добре.

Василь-царевич як дав йому щигля в ніс, то ніхто не видів, де його кості розлетілися. Повернув король з гістьми до свого палацу. Василь-царевич просив короля, щоб йому дав дванадцять буханців хліба і дванадцять кварт горівки. Він увесь хліб з’їв і горівку випив, сів на коня і поїхав додому. Але королівна дала йому половину свого перстеня, а він їй дав свій сигнет (перстень з печаткою) і казав до неї:

— Дивися на той сигнет. Як я буду жити, то той буде чимраз ясніший, а як умру, то він буде чорний, як з рогу.

Як приїхав додому, так зараз дав печінку мамі зварити, а сам ліг спати і знов дванадцять діб спав.

А мама ту печінку зварила і дала Зелізнякові їсти. Так він, як її з’їв, каже:

— Я тепер його вже заб’ю.

А вона, мама, дає йому шаблю і каже:

— На, рубай!

А він каже:

— Нащо я маю його сплячого рубати, коли я його і так зарубаю, як будемо з собою говорити.

А царевич як устав, так дивиться на свою шаблю та й каже до шаблі:

— Будем тепер уже прощатися.

Зелізняк приходить до нього і каже:

— Як ся маєш, брате?

А він відповідає:

— Що ж тобі питати, як я ся маю, ти йди питайся мами.

А Зелізняк каже:

— Я тепер маю тебе зарубати.

А він каже:

— Який же ти дурень, що ти кажеш, що маєш мене зарубати! Ото іди в ліс, вирубай дуба, вибий на нім золоті літери, що тут лежить той, хто зміїв звоював і світ очистив, що тепер вода є вільно людям.

Зелізняк пішов, дуба вирубав та й золоті літери вибив. Викопав яму, гріб вимурував Василеві-царевичу. І прийшов царевич на свій гріб, і там Зелізняк Василеві-царевичеві стяв голову, закопав його до гробу і того дуба там поставив.

А королівна мала двоє дітей від Василя-царевича, обидва хлопці. Так вони ходили до школи, і кождий школяр прозивав їх, що вони бенькарти, безбатченки. Але вони, проте, добре училися. І вже взяли то до розуму, що те неладне, що їх прозивають, і як котрого злапають, то виривають або руку, або ногу. А їх тати ідуть до діда скаржитися. Дід, король, ганьбив їх обидвох за то, що вони суть такі збиточні. А вони обзиваються до свого діда:

— А де наш тато?

Мама тоді глянула на сигнет, що він уже чорний, і сказала:

— Ваш тато не живе.

Але дітям-близнятам не було більше, лишень по чотири місяці. Один називався Ясь, а другий Антось. Ясь — старший та й каже до Антося:

— Ходімо в світ тата шукати.

Та й ідуть вони лісом, і каже Ясь:

— Що з того, що ми йдем, а нас можуть якісь збої забити.

Приходять вони до скали і кажуть:

— Тут будемо пробувати, які ми замоцні.

Ясь як ударив скалу ногою, так скала ціла розлетілася на мак, що так було на тім місці рівно, як на підлозі. Антось приходить до другої скали, взяв її на мізинний палець і кинув так далеко, що не було видіти, де вона упала. І кажуть:

— Тепер знаємо, які ми сильні, та й не боїмося.

Ідуть далі лісом і надибали той дуб на гробі їх тата. Читає Ясь і каже до Антося:

— Тут є наш тато в тім гробі похований, но, добуваймо.

Відкопали. Бере тіло Ясь, Антось голову. Приложив голову до тіла і каже:

— Який наш тато був файний!

Ясь каже:

— Коби могли-смо так зробити, щоб наш тато був живий.

А Антось каже:

— Чому ні?

Та й копають у гробі другу яму вбік; посідали там оба в тій ямі, а тата вложили в гріб. Надлітає орел із своїми дітьми. Влетів до гробу і дзьобає татові очі. А Ясьо заскочив та й дітей, орлят, полапав, а старий орел утік. Літає він і плаче за своїми дітьми. А Ясь каже:

— Не плач, а принеси такої води, щоб наш тато ожив, а ми тобі твої діти віддамо.

Орел каже:

— Добре, я принесу.

Ясьо мав флящину від атраменту (чорнила). Антось также. Орел злетів до них, вони причепили флящинки йому до крил, а він полетів по воду, по живущу і по цілющу. Та й приносить їм тої води. Антось взяв одне орлятко і роздер надвоє. Взяв воду цілющу, полив, та й воно зцілилося докупи; та й ще дав йому живущої води напитися, та й воно ожило і полетіло. Ясь і Антось виносять тата з гробу на плац. Ясь взяв голову татову, приложив до тіла і помастив тою цілющою водою. Голова зрослася з тілом. Потому дали татові води живущої напитися, та й тато ожив. Каже Ясь до тата:

— Чи ми не маємо тут якої родини?

А тато каже:

— Маєте тутка бабу.

А Ясь питається:

— Де вона сидить?

Тато каже:

— Тут недалеко, в тім дому.

Ідуть вони на подвір’я, але Зелізняк учув, що Василь-царевич іде. Та й каже до жінки:

– Іде царевич, твій син.

А вона каже до Зелізняка:

— Чи ти його не вбив на смерть?

— Я його вбив.

— То забий його ще раз, як прийде до хати.

А Зелізняк каже, що пан Біг два рази не карав, лише раз:

— Дам йому кавалок хліба і пару грейцарів на дорогу, та най собі йде.

Приходять діти, звіталися з дідом і з бабою і посідали собі. Ясь