Юліан Семенов - Таємниця Кутузовського проспекту

полковника Лібачова, викликав Лаврентій Павлович, і той запропонував запросити Зойку до співробітництва: «їдь до свого довбаря, він на півдні живе, майже біля самого атомного центру, умов його допомагати нам, у золоті викупаємо, все простимо». — «А дочка? Її зі мною пустите?» — «Курочко моя, та ти що?! Вона у нас в заставі залишиться! Хіба можна тебе з виплодком твоїм відпускати?!

Це після того як Тейт почне працювати на нас, тоді ми дівчинку до тебе відправимо, зараз ніяк не можна». — «Я не шлюха, принципами не торгую». — «Та хіба ліжко — це принцип!» — «Якщо кохання — це так! Це найвищий припцип!» і Колчака треба розписати з фугасом; вони ж недоумки, ці америкашки, хвилиною живуть, вічності цураються… їм треба Колчака так розписати, щоб зрозуміли: демократія в Росії неможлива, а для світу — небезпечна. Чим більше у нас демократії, тим скоріше її заллють крівцею; того, хто не вміє віддати наказу на масові розстріли, у колошкають, у нас над демократом Керенським досі сміються, а Івана Грозного з Йосифом Великим бояться, а тому шанують, парадокс у них шукають, глибинку, хоча кожна нормальна людина мусила б заволати: «Криваві лиходії, істерики, чому Господь не спалив вас блискавкою за злочини ваші!» А — мовчать! Штукарюють! Лазівку для відступу бережуть!

Якби мені дали зараз право навести порядок — я за таждень навів би його.

Першу ніч — арешт кількасот тисяч, на другий день — військово-польові суди, того ж вечора — публічні розстріли; на третій день — арешт кількох сотень тисяч бракоробів і ледарів, військово-польові суди, негайні розстріли; на четвертин день — звернення мільйона трудящих про копчу потребу ввести картки й назавжди закрити кордони; спеціальні випуски газет та журналів на підтримку цієї ініціативи робітничого класу; показовий процес десяти-п’ятнадцяти редакторів газет, журналів та телебачення і показ після програми «Час»; «Так, ми були агентами всесвітнього масонського союзу й хотіли реставрації капіталізму, одержували за це гроші від ЦРУ, Солженіцина, Ізраїлю, іспанського наступника Романова, неонацистів і ПАР, пообіцявши їм віддати Україну, Литву й Абхазію».

Після показу процесу — виступи робітників, селян, письменників і поетів, запопадливих до національної ідеї: «Негайно стратити іудушок!» На п’ятий день — указ про те, щоб усі носили однакову форму, ніякої різниці в одязі, всі рівні, немає ні бідних, ні багатих; на шостий день — телеграми вдячності трудящих за наведений порядок і прокляття тому, що вороги народу називали «перебудовою». От і все, дуже просто!

Нічого, ждати недовго, настане час справедливості, всіх гнид на лісоповал відправимо, з десяток крикунів перекупимо, перевертні у нас у ціні…

Тільки так і буде! Інакше ніколи у нас не було й бути не може! Олександр Перший двадцять років свої реформи готував, папірці слинив, вагався, чекав, зважував, усе думав, як дворяни до цього поставляться, чи не одвернуться від нього, адже простолюдинам дається послаблення, ну й кінчилося Сенатською площею; Олександр Другий п’ятнадцять років конституцію вертів, боявся, як аристократи до цього поставляться, — ну й підірвали бідолашного, по заслузі… Столипін, зрозумівши, що Миколашка злякався вільного мужика з власного землею, тихо затаївся, замість того щоб владу брати, — ну й шльопнули витязя! Коли вирішив щось робити — роби! Та, видно, це не в нашому характері, в крові страх і рабство. Ось тому нам Сталін і потрібен, ось тому лише диктатура може примусити працювати наше зборище п’яних ледацюг, які слова не розуміють, тільки пістолет та дрючок…

На Заході тепер лемент проти Сталіна також впоперек горла став, вони гарантій хочуть, без гарантій хто ж у діло гроші вкладе?! Я ж не за сталінську диктатуру, він, дурень, жидів почав кривдити, Захід проти себе підняв, вони пам’ятливі, Гітлера не забули; я за те, щоб Піночет прийшов, невже у нас в армії жодного сильного генерала не знайдеться?!

Таку ідею «штатники» приймуть! Ось що їм треба втовкмачувати! Ось на чому я собі ім’я зроблю! А Колчак — натяк; навіть вашу людину пристукнули росіяни. «Ти нам диктатуру давай на всю широчінь, щоб ми притаїлися, ти наto малодійовий засіб не підсовуй, звалимо, або — або!»

Сорокін раптом почув шум, схожий на морський прибій, він був шурхотливо-рінистий, глибинний, а потім йому почулося в цьому могутньому морському шумі його ім’я, що скандували невидимі тисячі, «фаші», загони штурмовиків, охоронні батальйони партії фюрера, загороджувальні загони Сталіна, карабінери Піночета — ось вони, єдина опора гарантій у нас, а ось я, хто зміг поєднати у собі минуле з майбутнім, святу віру в вождя з умінням охороняти справу, ось я йду, я повернуся до вас, ждіть, я повернуся звідти, ви хочете мене, я дав вам бажаний спокій тихої рівності, я, я, я, я, я, я…

…Він підвівся з тахти, набрав номер свого помічника, ім’я і прізвище якого не знав ніхто, до його послуг удавався рідко, у надзвичайних випадках, і сказав, трохи покашлюючи (заздалегідь обговорений сигнал невідкладної дії).

— Михайловичу, пригадуєш, я тобі фото Слави показував? Саме так… Так от Манюню його треба покласти на обслідування… Він же з нею тридцять років прожив, душа в душу… Не дай боже, з нею щось трапиться — з розуму звихнеться, а кому псих потрібен? Або розіп’ється, яка для всіх нас втрата, га? Ніхто його не замінить, бідолашного…

— Коли? — спитав Михайлович.

— Сьогодні. Чого баритись? У таких справах зволікання смерті подібне… Сьогодні й клади…

21

Пшонкін припав до вічка: молодий чоловік у поношеному синьому костюмі стояв біля дверей і повільно масажував ліву половину грудей.

— Хто ви? — спитав Пшонкін.

— Я з Літфонду, з приводу розширення житлової площі…

— А я не писав заяви…

— Я всіх московських письменників обходжу, товаришу Пшонкін… А взагалі, як хочете, звісна річ…

Пшонкін відчинив двері, впустив чоловіка і, підштовхнувши ногою розтоптані тапочки, пробурмотів:

— Дивіться.

— Спасибі… Тільки вам варто було б поцікавитися моїм посвідченням. У місті, знаєте, неспокійно, грабіжники шастають…

Пшонкін шарахнувся від нього:

— Навіщо ви таке говорите?!

— Це правда, — відповів чоловік і, простягнувши Пшонкіну «мурівське» посвідчення, відрекомендувався: — Полковник Костенко з розшуку.

— А в чому справа? — Пшонкін завмер.

Не відповівши йому, полковник витяг «вокі-токі» й глухо пророкотав:

— «Другий», я у «Травкіна», займайте всі точки, «хлопчики» вже під’їхали…

Пшонкін метнувся до кімнати й схопив телефонну трубку.

— На Петровку дзвонити не треба, — полковник поклав долоню на важіль телефону, — я щойно звідти. Сядьте, я ж вам показав посвідчення… Я прийшов, щоб урятувати вас…

— Від к-к-к-кого?

— Ви здогадуєтесь, Борисе Михайловичу…

— Еміль?

— Так.

— Я