Деніел Коул - Лялька

— Я міг зупинити це! — кричав Вульф, і сльози струмками стікали його обличчям.

Коли до кімнати забіг ще один лікар із велетенським шприцом у руках, схожим на ті, що використовують ветеринари, Вульф відсахнувся від нього, мов здичавіла тварина, але кільком їм не залишалося нічого іншого, як заспокоїти його.

Усе стало зрозуміло, коли репортерка повторила ту обмежену інформацію, яку їй вдалося зібрати.

— Для глядачів, які щойно приєдналися до нас, репортаж із місця події. Поліція заарештувала Наґіба Халіда, підозрюваного у справі «Палія», якого виправдали в суді минулого року у травні. Вони мають беззаперечні докази його провини, адже ви можете бачити, як у повітря ще й досі підіймається дим…

Коли лікар загнав величезну голку в ліву руку Вульфа, той лише застогнав. Коли він обм’як, виснажений борюканням персонал лікарні силкувався втримати його вагу. За мить до того, як відключитися, Вульф глянув на Джоеля — його вираз обличчя був позбавлений співчуття чи здивування. Він просто розуміюче кивнув, і після цього Вульф знепритомнів.

***

Коли Вульф прокинувся, то знову був у своїй кімнаті. За вікном на землю вже опустилася темрява. У нього перед очима все пливло, і йому знадобилося трохи більше хвилини, щоб зрозуміти, чому він не міг піднести руку до голови, яка розколювалася від болю, — його прив’язали до ліжка. Він марно боровся з товстими мотузками, гнів, який охопив його раніше, усе ще продовжував вириватися назовні.

Вульф згадав випуск новин, дим, який здіймався над обірваним білим простирадлом. Він повернув голову вбік, і його знудило на підлогу. Йому не потрібно було бачити, адже Вульф краще, ніж будь-хто інший, знав, що приховували від камери за ширмою. Він знав, як сильно й незаслужено страждала ця безневинна маленька дівчинка.

Вульф заплющив очі і спробував зосередитися на гніві, щоб опанувати себе. Він охоплював його, затуманював думки. Вульф витріщався на білу стелю й шепотів прізвища тих, кого вважав відповідальним за це, однак потім про дещо згадав: остання відчайдушна надія, безглузді слова неврівноваженого розуму…

— Сестро! — голосно покликав він. — Сестро!

Йому знадобилася година, щоб переконати лікарів розв’язати його, та ще півгодини для отримання їхнього дозволу на телефонний дзвінок. Чекаючи на рішення, Вульф витягнув із-під матраца брудний аркуш. Він уже майже забув, що той узагалі там був.

Вульф заледве міг стояти, і йому допомогли вийти в коридор, щоб він міг скористатися телефоном на сестринському посту. Щойно він залишився сам, Вульф розгорнув складений аркуш, уперше помітивши, що крізь написані цифри виднілися друковані слова: «Бог. Диявол. Душа. Пекло».

Він схилився на стіну і набрав вільною рукою послідовність цифр.

Залунали гудки.

Після приглушеного клацання запала тиша.

— Алло? — знервовано промовив Вульф.

Тиша.

— … Алло?

Зрештою йому відповів автоматичний жіночий голос.

— Штат… ваше… повне ім’я… після гудка…

Вульф зачекав сигналу.

— Натан Вульф.

Ще одна пауза, котра, як йому здавалося, тривала вічно. Вульф знав, що це нелогічно, однак у комп’ютеризованому голосі була якась невідповідність, щось із інтонацією, тональністю. Здавалося, немовби він був у захваті від його відчаю, так, неначе глузував.

— Натомість… що? — зрештою запитали.

Вульф оглянувся на порожній коридор. Він чув легкий гул голосів, які долинали з однієї з бокових кімнат. Підсвідомо він прикрив трубку рукою, щоб прошепотіти.

Він вагався.

— Натомість… що? — знову повторив голос.

— Наґіб Халід… Мер Реймонд Тернбл… Маделін Оєрс… Охоронець лави підсудних… Детектив Бенджамін Чемберс… і всі інші, на чиїх руках кров тієї дівчинки, — випалив Вульф.

Тиша.

Вульф хотів було опустити слухавку. Він зупинився, щоб іще якусь мить послухати, а потім покласти телефон. У своєму оціпенінні він сміявся над собою. Навіть накачаний ліками, він усвідомив, як абсурдно це було, хоча йому стало трохи краще від того, що, вимовивши вголос ті імена, він поділився ними з рештою світу, навіть якщо то був автовідповідач.

Вульф уже був на півдорозі у мовчазному коридорі, аж раптом приголомшливий звук телефонного дзвінка наповнив простір навколо нього. Він упав на коліна, затиснувши вуха руками, і повернувся до непримітного телефону, думаючи про те, чи міг він бути таким гучним, чи це ліки спотворили його відчуття.

Один із огрядних санітарів квапливо пробіг повз нього, а наблизившись до телефону, пробурмотів щось нерозбірливе. Затамувавши подих, Вульф спостерігав за тим, як чоловік схопив слухавку і притиснув її до вуха, по-справжньому боячись того, хто чи що там було на іншому кінці лінії.

Обличчя чоловіка розповзлося у широкій посмішці.

— Так, знаю, вибачте. Тут був один із пацієнтів, — перепрошуючи пояснив він.

Вульф повільно підвівся і побрів до своєї кімнати, думаючи про те, що він напевно, зрештою-таки збожеволів.

Розділ 33

Неділя, 13 липня, 2014 [13.10]

Фінлі викреслив ще одне прізвище зі списку перед тим, як повернутися до решти чотирьох сотень звільнених службовців, потішив себе десятисекундним потягуванням. Він бачив, як Бакстер за своїм столом у кутку зосереджено опустила голову, одягнувши навушники, щоб відгородитися від гамірного офіса.

Едмундс залишив конференц-залу у непридатному для роботи стані — захаращену скрізь паперами, і тепер сидів за столом Сіммонса, щоб мати доступ до комп’ютерної програми, яку Фінлі навіть не впізнав. Ваніта і Сіммонс зачинилися в її крихітному кабінеті, щоб переглянути інтерв’ю Андреа Гол, і, без сумніву, оцінити можливу шкоду. Затамувавши подих, вони чекали, яку ще скандальну новину могла виголосити далі колишня дружина Вульфа. Хоча на час інтерв’ю «годинник смерті» зник з екранів, жоден із них не потребував нагадування про той обмежений час, який вони мали.

Фінлі поглянув на наступне прізвище у списку. Він поєднував обмежену інформацію, надану Міністерством оборони, та відомості з Національної комп’ютерної мережі, Національної бази даних поліції та Ґуґла, щоб сконденсувати воєдино свої підозри. Він волів би почуватися вільніше, адже, зрештою, цілком можливо, що їхнього вбивцю не звільняли з армії, і що він навіть ніколи не служив там. Фінлі намагався гнати від себе такі думки. Це був їхній найкращий шанс знайти Вульфа, тож вони з Бакстер продовжуватимуть надавати Едмундсу прізвища, щойно знаходитимуть їх.

Набундючений Блейк підійшов до столу Бакстер. Вона не витягувала навушників і продовжувала працювати, сподіваючись, що він зрозуміє натяк і відійде, але, вочевидь, йому варто було сказати про це вголос, адже він помахав рукою їй перед обличчям.

— Відвали, Блейку, — випалила вона.

— Ого! Не варто аж так. Я підійшов лише запитати, як ти.