Деніел Коул - Лялька

же час, що й Вульф. Десять днів тому Вульф робив запит на цю коробку, і тепер у ній бракує речових доказів.

— Яких доказів? — запитала Ваніта.

— «Однієї закривавленої сторінки з Біблії», — прочитав Едмундс зі звіту. — Гадаю, Вульф дещо знайшов.

— То виходить, ти хочеш сказати, що «Лялькар» значно плодовитіший, ніж ми вважали спочатку? — запитала Ваніта.

— Я хочу сказати, що Фаустівський вбивця — не міф. Що «Лялькар» і є Фаустівським убивцею. Я вважаю, що Вульф встановив особистість убивці й тепер десь там наодинці полює на людину, яку, зрештою, вважає демоном у прямому сенсі цього слова.

***

Двері кафе відчинилися, і постать, яка вийшла звідти, приєдналася до потоку людей, котрі прямували до яскравих вогнів площі Піккаділлі. Щоб мати кращий огляд, Вульф відступив на кілька кроків управо, однак обличчя чоловіка в натовпі, та ще й під парасолькою, яку той щойно відкрив, було нечітким. Вони розпочали рух.

Вульф мав вирішити: залишатися чи йти?

Це був він, Вульф у цьому був майже впевнений. Він перебіг вулицю і пішов за своєю мішенню вздовж людної вулиці. З кожним їхнім кроком натовп людей густішав, і Вульф намагався не втрачати чоловіка з поля зору. Коли дощ посилився, навіть ті, хто мав відважність іти під слабкою зливою і не зважати на неї, заквапилися в укриття чи несамовито виймали свої парасольки. Уже за секунду тротуар перед Вульфом заповнило щонайменше з десяток однакових парасольок.

Відчайдушно намагаючись не загубити чоловіка, Вульф вийшов із натовпу і пробіг десять метрів вулицею вниз, а потім став позаду кремезної постаті. Коли вони проходили повз наступну вітрину, він силкувався розгледіти відображення його обличчя. Перед тим, як діяти, Вульф мав знати напевне.

Кілька людей навколо зацікавилися такою дивною поведінкою пішохода, і стало зрозуміло, що дехто з них упізнав у цій його намоклій версії знайомого чоловіка з новин. Вульф рвонувся вперед, щоб відірватися від них, і тепер, коли вони пройшли повз «Трокадеро», між ним і його ціллю було лише двоє людей. Він міцно схопив шестидюймового мисливського ножа, якого сховав під пальто, й обігнав ще одну людину.

Він не міг промахнутися.

Він не міг ризикувати тим, щоб убивця вижив.

Вульф чекав ідеальної можливості: тихого парку, порожньої вулички, однак зрозумів, що так було навіть значно краще. Він ховався в усіх на очах, обличчя в рухомому натовпі, лише ще одна людина, яка відступить від мертвого тіла посеред вулиці.

Коли вони зупинилися перед світлофором, Вульф мимохіть глянув на чоловікове обличчя. Без сумніву, то був він. Вульф зайняв позицію просто позаду своєї цілі — досить близько, щоб відчути, як дощ бризкав йому на обличчя, коли краплі відскакували від його чорної парасольки, — і зосередився на оголеній шкірі в основі черепа, куди він занурить свого ножа. Вульф витягнув лезо і притис його до грудей, глибоко вдихаючи, щоб заспокоїти тремтливі руки. Йому потрібно було лише протиснутися вперед…

Щось на іншому боці вулиці відвернуло увагу Вульфа: на вигнутій скляній стіні, що відділяла скульптури колісниці Геліоса нижче від його трьох золотих доньок, які радісно випірнали з даху вгорі, він побачив їхні з Андреа імена. Йому знадобився якийсь час, аби зрозуміти, що перевернуті літери були відображенням біл-борду з рекламою LG у нього над головою. Він глянув угору, щоб прочитати рухому стрічку новин під рекламою з двох букв:

«…у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф розповість у світовому ексклюзивному інтерв’ю… 13.00 за британським літнім часом… Андреа Гол/Вульф…»

Коли натовп людей позаду почав обходити його, щоб перейти на той бік вулиці, Вульф виринув із власних думок. Транспорт зупинився, і він загубив у натовпі того, кого переслідував. Заштовхавши ніж до рукава, він рвонув уперед, углядаючись у обличчя в морі чорних парасольок. Раптом знову полляло як із відра. Вулиці заповнили вигуки погано підготовлених туристів та виразний стукіт крапель по тканині.

Щойно Вульф досягнув відомого перехрестя, у нього врізалася ще одна хвиля людей. Він стояв у сяйві мерехтливих екранів, ще яскравіших під темним небом над головою, і зрозумів, як щойно викрив себе. Безликий натовп штовхав його з усіх боків, де хтось один був не тим, ким здавався.

Вульф запанікував.

Він почав продиратися крізь натовп назад, у відчайдушній спробі вибратися, штовхаючи людей на землю. Він випустив ножа додолу, на море черевиків і коліс, шукаючи ворожі обличчя скрізь, куди падав його погляд. Вульф вибіг у центр вулиці, дотримувався темпу повільного транспорту й озирався мов на військо, яке й досі переслідувало його.

За ним ішла смерть.

П’ятниця, 11 лютого, 2011 [7.39]

Як і кожного ранку перед сніданком, Джоель стояв навколішках на холодній підлозі у своїй кімнаті й молився. Його розбудили працівники лікарні, які у звичний час відімкнули двері й одягли на нього наручники, які тепер він повинен був носити поза межами своєї кімнати постійно.

Два тижні тому він раптом напав на медсестру й успішно подовжив своє ув’язнення. Молода жінка завжди була доброю до нього, і Джоель щиро переймався, що, мабуть, серйозно поранив її, однак просто не міг піти. Він знав, що ховатися від власної долі — це малодушно.

Він був боягузом, адже давно вже мав розрахуватися.

З коридору долинули крики. Джоель зупинився на середині молитви, щоб послухати. Він почув, як повз його двері промайнули важкі кроки, а потім несамовитий крик звідкілясь із будівлі змусив його серце забитися частіше.

Джоель встав і вийшов до коридору, де кілька стурбованих пацієнтів дивилися в бік кімнати відпочинку.

— По кімнатах! — закричав кремезний чоловік, проштовхуючись повз них, і попрямував до джерела неспокою перед тим, як коридори наповнив ще один моторошний болісний крик.

Джоель приєднався до натовпу допитливих пацієнтів, які не підкорилися наказу й заквапилися до подвійних дверей кімнати, де проводили більшу частину своїх днів. Знову почувся крик, сповнений болю. Цього разу Джоель упізнав голос Вульфа. Він проштовхався крізь гуртик інтернів у яскравих формах і зайшов до кімнати відпочинку.

Повсюди валялися розтрощені меблі, а в іншому кутку кімнати лежав непритомний лікар. Троє міцних робітників не могли вгамувати божевільного чоловіка, поки медсестра в цей час несамовито розмовляла по телефону.

— Ні! — волав Вульф, побачивши Джоеля. — Я казав їм! Я казав їм, що це зробив він!

Джоель простежив за ошалілим поглядом Вульфа до великого телевізора: репортер стояв на занедбаній лондонській вулиці. Двоє озброєних поліціянтів тримали тимчасову ширму, щоб прикрити