Стівен Кінг - Зелена миля

Що ж до Містера Джинґлза, то чи не було можливо, навіть імовірно, що ми хибно оцінили ступінь ушкоджень, яких завдав йому Персі? Чи що Джон — який справді володів якоюсь гіпнотичною силою, принаймні щодо цього в мене сумнівів не було, — обманом змусив нас думати, що ми бачили щось, коли насправді нічого не бачили? А ще була проблема з Гелом Мурзом. Того дня, коли я зненацька заскочив його в кабінеті, переді мною був заплаканий старий із тремтячими руками. Але я сумнівався, що то було справжнє «я» начальника тюрми. Справжнім був той начальник Мурз, який зламав зап’ястя виродку, що спробував ударити його заточкою; чоловік, який безжально вказав мені на те, що яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, хто буде на перших ролях під час страти. Невже я подумав, що Гел Мурз смиренно стоятиме осторонь і дозволить нам завести засудженого дітовбивцю в його будинок, щоб той приклав руки до його дружини?

Ми їхали, і в мені, мов нудота, наростав сумнів. Я просто не розумів, навіщо я все це втнув і навіщо переконав інших податися зі мною в цю божевільну нічну поїздку, як і не вірив, що в нас буде шанс вийти сухими з води — не більше, ніж у мисливського пса потрапити в рай, як казали колись старожили. А втім, я не зробив жодної спроби відступитися від свого задуму, поки була така можливість; усе ще можна було переграти, доки ми не під’їхали до будинку Мурза. Щось (мабуть, то були всього-на-всього хвилі радісного сп’яніння, що їх випромінював гігант поряд зі мною) перешкодило мені забарабанити по даху кабіни й заволати до Гаррі, щоб розвертався і їхав назад до тюрми, доки ще не пізно.

Такі думки обсідали мене, коли ми з’їхали з автостради на Окружну 5, а з Окружної 5 — на Чимні-рідж-роуд. Минуло ще чверть години, і я побачив обриси даху, що вже застував зірки, та зрозумів, що ми на місці.

Гаррі перевів важіль з другої передачі на першу (я думаю, за всю поїздку він лише раз скористався найвищою передачею). Двигун від перевантаження струсонув усю вантажівку, вона задрижала так, наче теж боялася того, що чекало на нас попереду.

Гаррі повернув на посипану гравієм доріжку Мурзів і припаркував бурчливу вантажівку перед практичним чорним «б’юїком» начальника в’язниці. Попереду, трохи праворуч від нас, стояв ошатний будинок у тому стилі, який, здається, називають кейп-код[67]. У нашому гірському краї цей дім мав би здаватися недоречним, але не здавався. Вийшов місяць. Тієї ночі його посмішка вже стала трохи пухкішою, і в його світлі я бачив, що подвір’я, завжди таке охайне й доглянуте, було занедбаним. Такого вигляду йому надавало здебільшого опале листя, якого ніхто не згрібав. За нормальних обставин це робила Меллі, але цієї осені Меллі було не до згрібання листя, а наступного листопаду вона вже не побачить. Такою була суть справи, і я, напевно, збожеволів, коли вирішив, що цей ідіот із порожніми очима може все змінити.

Однак, може, ще не пізно було врятуватися. Я ворухнувся, щоб звестися на ноги, і ковдра, якою грівся, зісковзнула з плечей. Ось зараз я перехилюся, постукаю у вікно з боку водія, скажу Гаррі, що треба звідси вшиватися к чортовій матері…

Джон Коффі взяв мене за руку вище ліктя, стиснув своїм кулачищем і посадив на лавку так невимушено, як я міг би всадовити малюка-трирічку.

— Дивіться, начальнику, — показав він. — Хтось не спить.

Я простежив поглядом у тому напрямку, куди він показував, і відчув, що в мене не тільки серце в п’яти пішло, а взагалі все обірвалося. В одному із задніх вікон блищала іскорка світла. Скоріше за все, то кімната, де Мелінда тепер проводила всі свої дні та ночі; вона більше не могла піднятися нагору сходами так само, як не здатна була вийти надвір і позгрібати листя, що обсипалося від останнього буревію.

Авжеж, вони чули, як під’їхала вантажівка — клятий «фармолл» Гаррі Тервілліґера, у якого двигун ревів і пердів через вихлопну трубу, не обтяжену чимось таким дрібним і незначним, як глушник. Бляха, та все одно Мурзи й так не спали міцно тими ночами.

Увімкнулося світло ближче до передньої частини будинку (кухня), потім у вітальні на другому поверсі, потім у передпокої, а тоді — над ґанком. Я дивився, як марширують уперед ці вогні, так, як людина біля бетонної стіни, що курить останню цигарку, може дивитися на злагоджений крок розстрільного загону, який невпинно наближається до неї. Втім, навіть тоді я ще не готовий був сам собі зізнатися в тому, що пізно вже повертати назад. Аж доки нерівний стукіт двигуна не стишився, і не рипнули двері, і гравій не захрупав під ногами в Гаррі та Брутала, коли ті вийшли з кабіни.

Джон підвівся й потягнув мене за собою. Його обличчя в тьмяному світлі здавалося сповненим життя і прагнення. «А чому б і ні?» — пам’ятаю, подумав тоді я. Чому б йому не прагнути до того, що попереду? Він же дурень.

Брутал і Гаррі стояли пліч-о-пліч біля заднього краю вантажівки, збилися докупи, як дітлахи в грозу, і я бачив, що їм обом страшно, бентежно й незатишно так само, як і мені. І від цього я тільки сильніше рознервувався.

Джон зліз. Радше ступив донизу, ніж зістрибнув. Я рушив за ним, зі штивними ногами й геть нещасний. І розтягнувся б на холодному гравії, якби Джон не підхопив мене під лікоть.

— Це помилка, — тихо просичав Брутал. Очі в нього були широко розплющені й дуже налякані. — Ісусе милосердний, Поле, про що ми тільки думали?

— Запізно вже, — відповів я. Штовхнув Коффі в стегно, і він доволі слухняно зрушив та став біля Гаррі. Потім я взяв Брутала попід руку, наче ми з ним були на побаченні, і ми пішли до ґанку, над яким уже горіла та лампочка. — Розмовляти буду я. Зрозумів?

— Ага, — кивнув Брутал. — Просто зараз, по-моєму, це єдине, що я взагалі розумію.

Я озирнувся через плече.

— Гаррі, залишайся з ним біля вантажівки, доки я покличу. Не хочу, щоб Мурз його побачив, коли я ще не буду готовий.

Та тільки готовим я не буду ніколи. Я вже це знав.

Щойно ми з Бруталом устигли досягнути першої нижньої сходинки, як двері з розмаху відчинилися — так рвучко, аж дверний молоток ударився об свою пластину. На порозі стояв Гел Мурз, у синіх піжамних штанях і майці. Сталево-сиве волосся